Чтение онлайн

Іван. А де ж аванс?

Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [105]

Іван. Скотина!

Крамарюк. Правда! Я люблю правду.

Іван, дає гроші.
– На! Що б ти мені тиж­день не приставав за грішми!

Крамарюк, взявши.
– Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іва­ном Макаровичем.

Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.

Крамарюк. Нерви, нерви! ... У ґеніїв благородні нерви! ... Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел“?

Іван. Говори і йди к чорту!

Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!“ Я не знаю, де чорт живе.

Іван. Он, у тій кімнаті.

Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?

Іван. На горе!

Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви... перл...

Іван, криком.
– Годі! Йди вже!

Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна. Ванюша! (Мовчать.) От дурень! (Підходить до нього.) Заспокойся, мій соколе ясний, я більше не буду!

Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду... Ха, ха, ха! І так сім раз на тиждень. Я ки­даю трупу!

Ваніна. Що? Серед сезона?...

Іван. Плачу неустойку [106] й тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано... Моральний стан мій розбитий!

Ваніна. І це все через те, що я з ґрафом каталась?

Іван. Це тільки послідня капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду [107] невимовно! Справді, яке я право маю ждати від тебе вірности, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє стра­сти [108] відняло від мене розум, і я не міг себе спи­нити! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чисту, як херувим, Марусечку мою й моїх ді­тей, пригортаючи їх до сього порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків... А!... Для кого я так мучу свою душу?... Там мир, любов і чистота, а тут порічна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву все...

Ваніна. Дурень, їй-Богу, дурень! Нерви розходились, і він плете таку нісенітницю, що сором слухати. Мир, любов, чистота!... Не­наче справді вірить, що його Маруся свята! А Хвиля? Невже ти думаєш, що цей нахал не користується ласками твоєї Марусечки?

Іван. Мовчи, тварь! Я задавлю тебе за одно ще слово зневаги до женщини, яких не має серед вас, яких уже мало є на світі, якими й світ тільки держиться, а без них йому пора давно вже, як Содомові, завалитись.

Ваніна. Ха, ха, ха! Їй-богу, мені зда­ється, що ти граєш ролю з якоїсь, ще неві­домої мені, кисло-солодкої мелодрами. (Мовчать.)

Іван, ходить по хаті. По павзі.
– Тікати треба у свій тихий приют, де жде мене щира го­лубка, моя благородна Марусечка. (Став й ніби мріє.) Я збився зі шляху, я потеряв смак до чистого життя... А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря!

Ваніна. Там ти закиснеш, запліснявієш, заснеш, а щоденщина будньова погасить свя­тий вогонь творчости! Великий артист не сміє мирно спати в сімейному покої... Ти вибранець, покликаний життям запалювати серця сонної публічности, а для цього артистові по­трібні сильні, свіжі вражіння, які заставляють його почувати радість битія [109] й дають йому могутну енерґію! ... Ну, подивися ж у мої очі, що світяться коханням тільки до тебе одного!... Ванюша! Ми любимось обоє, тут і гріха нема, за нас заступиться натура.

Іван, робить рух до неї.
– Людя! (Одступа.) Ні! Не підходь. (Закрива лице руками.) Не дивись на мене, я знаю яд твоїх очей - доволі вже отрути! (Ваніна бере його за руку й мов хоче прибли­зити до себе.) Пусти!... Коли кохаєш, то, ради любови, посприяй вилічить мою хвору душу!... (Ваніна випускає його руку. Іван сіда, тяжко зітхає, схиливши голову на руки, обперті об коліна. Ваніна тихо підходить до столу, сіда, кладе лікті на стіл і обпи­рає на руки голову.) Павза.

Ваніна, по павзі підніма голову. Встає й тихо підходить до Йвана. (Велично.) - Я чую серцем, що ти хочеш наново родитись! Натура твоя і твої благородні нерви почувають більше правду життя, ніж я, ніж усі ми. Жіночим серцем, повним кохання до тебе, я зараз це зрозуміла і устократ більше тебе полюбила чистим, ви­соким, благородним коханням - друга! Склоняюся перед твоїм бажанням, воно тепер для мене святиня!... (Сідає біля нього й запускає йому руку в волосся.) Заспокойся, я тільки другом тобі буду. Як ніжна мати, я стану нянькою тобі, слугою, всім, усім... ти оживеш душею. (Іван піднімає голову й дивиться на Ваніну.) совість твоя знайде спокій... Я закую серце своє в ледяну кору й не дозволю йому битись до тебе коханням, яке ти зараз лічиш низьким! Ну, руку, друже!

Іван, бере її за руку й цілує пальці. Держить її руку у своїй руці.
– Як ти посвітліла від та­ких чистих думок! У тебе в очах сльози... О, мої божественні зорі. (Притяга її до себе й цілує в очі.) Як брат, утомлений нудьгою тяжкого життя, я рад спочить у твого лона... (Схи­ляється до неї на плече, обнявши талію. Ваніна цілує його в руку і гладить по голові. Павза.) Як приятно почувати, що біля тебе і з тобою розцвітає нове, високе, святе бажання - стати кращим чоловіком! Людя! Я тебе образив - не гні­вайся на мене!

Ваніна. О, моє безцінне, трошки ка­призне дитя! Ти був знервований, а через те, може, і сказав що гостре; але я все забула. (Стає проти нього і кладе йому обидві руки на плечі.) Ти не спав, ти втомився, бо мучивсь і зітхав на цій канапці цілу ніч, і не хотів прийти до своєї Людечки. (Бере його за вуха.) Ревнива шельма! Ходім, спочинем!

Іван. Людечка, а ти не зрадила мені з ґрафом?

Ваніна. Тобі? Та нехай мене Бог на­каже! Ти один властитель моєї крови й душі. (Дивляться один на другого, а потім одним ру­хом обнімаються й цілуються. Сильний стук у двері.) Ах! Двері незамкнені... (Тікає у другу кімнату.)

Іван. Досадно! (Стук.) Одчиняйте!

Іван і Хвиля.

Хвиля, на дверях.
– Чую запах женщини! В мене, брат, нюх на цього звіря надзви­чайний...

Іван. Ха, ха, ха! Я, брат, по свойому амплуа пропитався [110] запахом парфумерії.. Деякі з жінок виливають на себе перед спек­таклем цілі склянки! Ну, здоров, дружище! (Цілуються.) Сідай! Куди ти дівся вчора, я не міг з тобою й побалакати.

Хвиля. За кулісами - як на ярмарку на­роду, так я вже й не заходив, щоб не заваджати. Я тут був раніш два рази: та одно - що не знав, де ти, а друге - діл багато мав...

Іван. Спасибі, що зайшов; у театрі, справді, ніколи й балакати: то занятий, то чужі люде... Що ж там моя Марусечка по­робляє? Здорова? Я недавно їй писав, а відповіді не маю.

Хвиля. Здорова, цвіте, шиє, з дітьми во­зиться, а перед твоїм портретом молиться.

Іван. Свята женщина! Правда, Платоне, таких нема на світі?