Чтение онлайн

Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?

Маруся. Я хочу зостатись ці кілька го­дин з тобою сам-на-сам, будь же ласкавий! Обніма його. Було б тобі зоставити Ваніну обі­дати в нас, і Хвиля б зостався.

Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! [40] Терпіти не можу таких! Ходить по хаті. Нахалка! [41] Ху! Нав’язалась незнайомому мужчині...

Маруся, сміється.
– Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?

Іван. Не знаю. Я тільки перед кінцем прошлого [42] сезону познайомився.. Вона зі мною раніше не служила... (Мовчать. Іван хо­дить по хаті, про себе: Падлюка!)

Маруся. Ваню!

Іван, сполоханий.
– Я? Ніколи в світі!

Маруся. Що з тобою?

Іван. Нічого, серце, а що?

Маруся. Ти сказав: ,,ніколи в світі!“

Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять у голові: не розрізнятися на той сезон із то­бою, і вслух зірвалось рішення: „ніколи в світі”.

Маруся. Хороше рішення! Може б його зараз і виповнити, Ванюша?

Іван. Зараз?! ... Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в готелю, - і дорого, й тісно. Ні! А на той сезон я устроюсь на одному місці, зарані найду хороше мешкання, й будемо вкупі жити. (Мовчать.)

Маруся. Ваню! По якій причині ви з Ваніною на „ти“?

Іван. Я? Хіба я їй говорив - ,,ти“?

Маруся. Навіть вона сказала тобі „ти“ й поправилась потім на „ви“.

Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини - ніби-то товариські ... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держати себе інакше,- а проклята привичка звертає на старий шлях!... Тобі це неприятно, Мару­сечко?

Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказати! Відносини на „ти“ з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім - прізвище таке в неї - „Ваніна“.

Іван. О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон - Ваніна, другий - Платоніна!... А ти трошки ревнива.

Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [43] віру - ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.

Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [44] Без компро­місів жити не можна.

Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота - мій девіз. (Мовчать.)

Іван, підходить до вікна.
– Сьогодні буде ка­чати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бі­шено [45] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, - мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [46] при­пону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [47] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне [48] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, криш­талем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)

Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знер­вований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?

Іван. Ні, моя люба, - я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою - це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.

Маруся. Це не компроміс!... Це обо­в’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій - до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спо­кійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.

Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї.
– Світла, благородна душа в тебе, безцінна Ма­русечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.

Маруся. Чого ж, мій милий?

Іван. Там, у житейському морі, де я по­винен плавати, як і в морі води, - часто хви­лями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]

Маруся. Межі - річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержу­вати людей від гибелі.

Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи зав­жди в своїй душі і в серці твою світлу, бла­городну істоту, невже ж, питаю, ти б не про­стила?

Маруся, зі страхом відступає.
– Ти мене ля­каєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?

Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.

Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?

Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома - фі!

Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині - не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі - клянусь! А коли ти зрадиш, - я порву навік із тобою! (Дзінок.)

Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.

Ваніна, сміючись у прихожій: - „Не пускайте його, не пускайте“. (Вбігає в кімнату.)

Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.

Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? При­лип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла ті­кати під вашу опіку.