Чтение онлайн

Маруся, сміється.
– Добре зробили, що верну­лись! Роздягайтесь - будемо обідати.

Входить Іван і Хвиля.

Іван, веселий.
– А що?... Найшла коса на камінь!

Хвиля, на дверях.
– Хто з нас камінь - не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.

Ваніна, скидає шляпу, жартовливо.
– Нахал, не­можливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)

Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [52] за спряженіє глагола [53] „люблю“ - грають у любов, фліртують і при­тупляють природну свойому вікові соромливість назавжди... Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині хо­дити без сторожа не можна!

Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти... Ультра­пуританка. (Входить Махметка.)

Ваніна. Ах!

Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)

Ваніна. І несмішно й нерозумно.

Маруся, дає картку Махметці.
– Піди в крам­ницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.

Махметка. Раз-два! (Вийшов.)

Маруся. А правда, надежний сторож!

Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.

Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)

Уборна [54] Йвана і Крамарюка.

Іван, в одежі і гримі Отелла перед дзеркалом, поправляє грим, Крамарюк у кутку курить. Посере­дині Ваніна, біля неї ґраф і Хвиля. По павзі, у двері виглядає Кактус із книжкою в руках.

Іван. В чім річ?

Ґраф. Після спектакля [55] ґрафиня вас жде в ,,Европейській“. [56]

Іван. А ви, Людмило Павлівно, з Пла­тоном?

Ваніна, сміється.
– Ви в ролі Отелла - я вас боюсь.

Хвиля. Щоб ревности не викликати?

Іван. Ха, ха, ха! Даремна річ! Я вза­галі неревнивий. Марусечка моя - сама вірність, а тут?... Тут мені нема кого ревнувати.

Хвиля. Людмило Павлівно, він правду каже?

Ваніна. Я не смію судить: Іван Мака­рович говорить про свою жінку.

Кактус, у дверях.
– Іване Макаровичу, друга сцена. (Зникає.)

Іван. Іду. (Йде, за ним Хвиля, Іван обертається до ґрафа, котрий шепчеться з Ваніною.) А ви, ґрафе?

Ґраф. Іду, йду. Ви на сцені - й я йду. (Всі виходять.)

Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ґраф вийшов для виду [57] й зараз вернеться.

Ваніна. Я боюся, Стьопочко! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю.... не знаю, що робити.

Крамарюк. Ах, мій ангеле, а я на що? Ви поїдете з ґрафом, Іван Макарович із ґрафинею, а Хвилі я скажу, що в вас болить головка, і сам піду з ним вечеряти - от і все! А поки Іван Макарович скінчить спек­такль, поки вернеться з вечері, - ви будете спати сном праведниці.

Ваніна. Гляди, Стьопо, щоб ми не по­пались: Ваня ревнивий, а в ревнивих очі бачать учетверо, а чуття в’являє їм усе не­відоме вдесятеро.

Крамарюк. Я, Людечко, старий горобець - одні зуби ззів, другі вставив, - зі мною в сільце не піймають! При тому, все склалося натурально: Іван Макарович - з ґрафинею, а ви з ґрафом. Ха, ха, ха! І там і там - безгрішний флірт: може, який невинний поцілуйчик, та й годі!

Ваніна. Що ти, Стьопо! Ти знаєш, як я люблю Ваню... Мені просто хочеться по­кататись хорошими кіньми.

Крамарюк. Ангеле мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть ґрафові надію в будущині, - і от у бенефіс подарунок. (Вхо­дить ґраф.)

Ті ж і ґраф.

Ваніна. Ґраф! Ви не в театрі?

Ґраф. Голова почала боліти... А ніч чудово-поетична: морозна, ясна, я хочу проїхатись за город, поки спектакль скінчиться Хочете зі мною?

Ваніна, соромливо.
– Ніяково...

Ґраф. Зо мною?

Ваніна. Щоб не подумали чого - я со­ромлюсь.

Ґраф. Соромливість красить женщину взагалі, а гарну - робить кращою удвоє. Прошу!

Ваніна. Степане Кузьмичу, можна?

Крамарюк. З ґрафом, Людечко? Можна!

Ваніна, до Крамарюка.
– На ваш одвіт... [58] До ґрафа: Зараз! Ждіть У вестібюлі. (Хутко вийшла.)

Ґраф, подає руку Крамарюкові.
– Спасибі. Ве­черя за мною. [59] (Виходить.)

Крамарюк, проводжає.
– Рад служити, рад служити! (У двері.) Вася! Вася!

Крамарюк і портний. [60]

Кактус, на дверях.
– Тихо! Іван Макарович на сцені. (Зник. Входить портний.)

Крамарюк. Приший мені, голубчику, пуговицю до сюртучка, і там під пахвою трош­ки розпоролось. Скида сюртук, портний зашиває.

Портний. Іван Макарович сьогодні серди­тий: Людмилі Павлівні пальцем посварився, а мене тут же вилаяв ні за се, ні за те...