Чтение онлайн

І вона не на горі, а на місці, призначеному для перевезення багажу, - додав Ростик.

Зрештою, якщо наша палатка і впаде на голову, то не тільки на вашу, а й на мою, бо... якщо ви помітили, я сиджу навпроти вас... – розраджував жіночку Володя.

– Мене це не тішить, - відгаркнула збентежена жінка.

Чому? – запитав серйозно Степан. – Мало б тішити, бо за законами фізики ви приймете на голову не всю вагу палатки, - він зробив паузу, - а тільки її половину.

А це складе, - Ростик вийняв з кишені калькулятора і почав щось захоплено підраховувати. – А це складе всього-навсього 64 кілограма і 135 грам.

– Так-так, бабусю, - додав Володя, - 64 не 128, погодьтеся…

Жінка зіскаженіла від слова “бабусю”, запінена, вона не тільки не могла вимовити слова, вона дихала, як риба на березі. Врешті зібралася з силами та сумками, не на багато легшими за висмоктані з пальця Ростикові 128 кг, та, розштовхуючи заплаканих від сміху наших сусідів і примовляючи “ідіоти”, випхалася з вагона.

Сідайте, - Степан запропонував вільне місце дівчині, що стояла неподалік, - у нас вакансія. Тільки щойно відбулося демонстративне звільнення за власним бажанням.

Ні, дякую, - усміхаючись, відмовилась вона.

– Та не переживайте, палатка прив’язана, - нарешті підтримав розмову я.

Міцно, - підтвердив Ростик. – Ймовірність падіння, як курсу євро щодо нашої національної валюти.

І не така вона вже й важка, палатка наша.

І ми не такі вже й ідіоти.

Чесне слово, - підтвердив Володя.

Ні, дякую, - тільки й повторяла дівчина.

Значить так, - удавано серйозно сказав Степан, - якщо ви зараз не сядете, ми попросимо ту циганку, що сидить в кінці вагона...

Нехай вас забере, - захіхікав Володя.

Не перебивай, будь ласка. Ми попросимо циганку, щоб вам погадала. О!

Ні, дякую! – вже більш емоційніше мовила дівчина.

“Ні, дякую”, гадати чи “ні, дякую” сідати? – підіграв хлопцям я.

Гадати, - сказала дівчина.

Ну то сідайте! – вигукнув Ростик.

І вона сіла.

До речі, - після деякої паузи повідомив Володя, - я сьогодні заправляв машину...

І що? – запитав Ростик.

І міняв євро.

І що?

Курс євро впав.

Що ви цим хочете сказати? – зашарілася дівчина.

Нічого... просто так... Просто хочу познайомитись, – і ми всі почали сміятися.

Класно згадали себе молодими, пацани, га? – не стримував захоплення Ростик.

Гарно, – погодився Степан.
– Та досить. А то звикнемо. Давайте трохи помовчимо.

Наша смілива супутниця зійшла з нами на одній зупинці, навіть допомогла витягти з вагона головного об’єкта подорожі, злощасну стареньку, латану-перелатану палатку-брезент, що зачепилася за ручку дверей. Потім дівчина сказала “до побачення”.

З ким? – миттєво зреагував Володя.

Незнайомка підозріло глянула на одесита й обвела поглядом всіх нас:

– Що, з ким?

Побачення, з ким? – уточнив Степан.

Зі мною, звичайно! – впевнено мовив Ростик. – Я класний пацан аристократичного роду, до того ж з самого міста Львова.

Незнайомка розсміялась:

Будьте, - сказала.

Умить, як у казці, виріс здоровенний красень-горець, смачно поцілував дівчину, підхопив її торбинку та, повністю ігноруючи нас, запитав свою кохану:

Що за одні? Пристають?

Ні. Туристи, - відповіла наша тимчасово знайома незнайомка.

Ясно! – заспокоївся горець, і вони пішли.

Цілюще гірське повітря розпирало груди.

Шановні, не знаєте, часом, чому один шедевр з самого міста Львова не сказав цьому хлопцеві, що у дівчини побачення з ним, класним пацаном? – уїдливо мовив я.

І дійсно, - дивувався Степан, - він такий сильний…

І сміливий, - доплюсував свою насмішку Володя.

Вирішили наїхати? Так? Добре! Відповідаю: цей ваш хлопець, якщо не боксер, то щонайменше коваль, а на ваш захист сподівання марні. Так?

Ми розуміюче кивнули, ледь стримуючи сміх.

І взагалі, ви мене дістали!..
– класний пацан ображено підхопив першого найлегшого рюкзака і нарочито зухвало вирвався вперед. А весь багаж повз за ним все-таки на наших, так би мовити, горбах.

Час плив смертельно хворим потічком стежиною в гори.

Вам не здається, - захекано плямкав Володя, - що в цього кадра близькі родичі в Тель-Авіві?

– Тобі видніше, - відхекав Степан, - ти з Одеси.

Я мовчки плентався за ними.

Паралізована цивілізація все-таки міцно поглинула у своїй ненажерливій пащеці зручностей одвічну потребу людини в русі. Наші безм’язлі тіла випаровували хмари липких солених спокус полежати, посидіти, проїхатись у ліфті чи в гумовому безкисневому тролейбусі часу пік. До того ж, Ростик знахабнів до крайності – виявляється, він навіть не думав нам допомогти. То попихаючи жартом, то втікаючи від нього, він піднімався на гору без надмірних зусиль.

На диво, найлегший учасник нашого викарабкування плаями студентства, жартівник-дотепник Володя з Одеси тільки сопів собі під ніс. І вперто вистогнував крок за кроком, час від часу роблячи коротенькі висновки словами, що по телевізору, як правило, тільки пікають.

Слухай, Сергію, ти можеш спокійно дивитися, як той сухоребрик волочить по землі нашими речами? – не витримав Степан.

– Ні, не можу.

А можеш дивитися спокійно на отого халявщика, якому начхати на плече друга?