Чтение онлайн

– Ще декілька метрів – і не зможу, - засміявся я.

А я вже не можу! – розізлився Степан. – Гей, Ростику, ти що, нанюхався цілющого міського повітря з вихлопних труб дешевих іномарок?..

– Я не гей! – огризнувся Ростик.

Ви бачили таке?! Він ще й мудрує! Слухай, класний пацан, жарти тимчасово закінчилися. Якщо ти зараз у Вовика не забереш торби, нормально заробиш по своєму аристократичному лобику. Зрозумів?

Ще раз назвете мене класним пацаном, я з вами не розмовлятиму, - по-дитячому пригрозив нам Ростик.

Класний пацан! Класний пацан! – як за командою вигукнули ми, причому найголосніше кричав, здавалося, вже повністю знесилений Володя.

Чув, - підморгнув мені Степан, - на пакості сил вистачає навіть тоді, коли сил немає.

– То правда, - погодився Володя.

Ростик покірно перейняв вантаж в одесита і впевнено поліз вгору… Стратег...

6

А тепер спробуйте мене переконати, що я невдаха…

Закучерявлений вечір усівся на самому чубі палатки, з прихованою заздрістю поколупався в наших душах, іронічно посміхнувся першим сутінкам-шпигунам, з вдаваною байдужістю притворою-панібратом помахав нам рукою і, вдоволений собою (бо так треба завжди, а вечір – самолюбивий романтик), пішов творити свої сентиментальні темні діла.

Кипіла перша гірська юшка, великий волхв Вогонь знову посплітав наші розкидані по світу буднів душі в один магічний вінок свята. Володя тихо, з власними інтерпретаціями, наспівував що дуже “сумно, як вечір стане” і що “за туманом нічого не видно...”, потім перевтілився в народного ґаздовитого пастуха і поіменно перераховував вівців та баранів, яким буде дуже погано без нього. На імені Степан одесит почув свій діагноз: “гостра ультрашизофренія з ускладненнями на вухо та горло внаслідок озонового та алкогольного перенасичення залишків білої та сірої речовин в черепній коробці на карпатському кам’янистому ґрунті з невиключеними забоями під волосяним покровом з можливим їх збільшенням через безкостий язик”. Я насолоджувався вмінням моїх друзів ловити летючу мить життя і намагався на лету зачепитися за неї. Ростик давно перестав ображатися, відчував, що його роль уже вичерпала себе і пора створити собі іншу, приховано веселився, але вдавати ображеного не перестав. Усе було, як завжди: ми не мали права не побавитися словом. А зовнішній вияв емоцій був просто необхідною декорацією до великої гри.

Спілкування – суть будь-якого розумного існування, - сказав Степан. – Якщо я помиляюся, то нехай Ростик заговорить.

Ростик мовчав.

Вечірній сеанс нашої гри, в якій перемагав лишень гарний настрій, успішно розпочався.

– Хочеш позбутися ідіота – ігноруй його… - Володя.

– Не жартуй. Ігноруючи, можна позбутися проблеми, а не ідіота, - я.

– А в нашому випадку ідіот – не проблема? – здивований Володя.

Проблема, дорогенькі, спілкування з ідіотом, - професорський Степан.

А якщо ідіот мовчить? – я.

Значить, це – винятковий ідіот, - Володя.

Бо з нами за однією чаркою може мовчати тільки ідіот. О! – задоволений Ростиковим нервовим сіпанням нижньої губи Степан.

Пауза...

Ні, дорогі переферійчики, недовчені софістики, проблема в тому, що проблема спілкування зникла, оскільки ідіот заговорив, - Ростик-Самозванець.

А хто казав, що ти ідіот? – зворушений Степан.

Ростику, не наговорюй нам на друга, а то заробиш в харю. Зрозумів?

Все. Достатньо комедії, а то я вже серйозно починаю входити в роль. Наливайте краще, - нарешті щиро, без масок засміявся Ростик.
– За нас! За наше невмируще чуття єдиної родини!

Як ми пили і як смакувало!!! З повітрям, зірками, юшкою та шашликом, та з отим невмирущим поетовим чуттям, ціна якого – всі разом узяті приправи до гарнющого настрою!!!

7

Не хочу снів! Хоч трішечки несну!

І щоб усі забули, що не спиться...

Хто не бачив, як гори народжують сонце, тому Бог ніколи не дарував нічого навіть у миті найбільшої щедрості, - подумав я. Однак навіть якщо кому-небудь немає змоги зустріти народження сонця в горах - він має побачити народження сонця в горах: завдяки тому, що він знає, як виглядає сонце і, може, бачив, хоча б по телевізору, як виглядають гори, - подумав я. І вміє так-сяк мріяти...

Я так по-дивацьки-дивно думаю про сонце в горах, - подумав я.

Так само обікрадений Богом той, хто ніколи не бачив, як місто народжує годину пік під пекучим сонцем, під нестерпним бажанням втопитися у ванні холодної води, якої нема до вісімнадцяти нуль-нуль згідно графіка безперебійного водопостачання... – подумав я.

Посткомуністичний синдром... Посткомуністичне виправдання безволлю, бо є можливість знайти цапика, офірного (що то значить?) в посткомуністичному синдромі... Пошук причини, яку легко та зі знеболеним сумлінням можна приписати посткомуністичному постсиндрому... Жорстокі постфактуми... Однак...

Демократія-білібєрдократія-нісенітниця... – думали люди, які згадались мені, й подумав я.

Я стільки надумав в долі секунди!!!..

На що я розтринькую життя? – насварив себе я. – На руйнування планів мільйонів-нерів? Черв’ячониченько... Земля – пухом, якщо знайдуться ходи просвердлити її...

Катастрофа! Думки мої - катастрофа! Я не маю права занедужувати на хворі віщування!

Геть усе...

Я бачу, як гори народжують сонце!!!

Я повернувся в гори і більше не прогавив жодного атома щастя.

Хлопці! До мене! Хлопці! – верещав я децибелами мюнхенської пивниці, в якій фюрер кував націю з хмільним наміром підкувати інші...

Вони виходили заспаними та прибитими Морфеєвим мішком...

Вони ставали святими та крилатими...

Перший світанок в горах навчив нашу голову знову бачити! Без фік-цій!