Чтение онлайн

Ні хфіга собі!.. – завмер Володя.

О-го-го! – здивувався класний пацан з самого Львова Ростик.

Отож бо воно так у нас є, - вкотре зробив дуже влучний висновок Степан, якому світанок в горах не первина, однак дивина завжди. – Світанки завжди вперше, - відповів на моє ще не поставлене запитання вголос він.

Кожен думав про своє, і кожен мусив думати про гарне. Інакше... світ перетворився б у те, з чого виник, і гріш ціна Боговим старанням, а Господь просто так зусиллями не розкидається. Зарозумний для цього просто... Просто не всі це бачать, допоки їм не дано бачити... Просто - до примітива, в якого заземлені не вміють бачити через шлунок, який... має гріх пожартувати виразкою...

– Ось так, - закінчив мовчанку Ростик, і на цей раз усі з ним погодились...

Ми гарно поснідали. Гарячим смачним супом, підсобниками до якого були ми, але майстром, чарівником – тільки Степан. Мама недарма народила його на кухні, сама, на Новий рік, героїчно, без шуму, і готового, сповитого вже, принесла показати гостям…

Учорашня неконтрольовано буйна веселість, традиційно підкріплена горілегами всіх міцностей та гатунків, попервах бавилася у пінбол колючим м’ячиком на втомлених теренах голів наших, однак… Після такого супу та усвідомлення, що кожна секунда на ціну золота в тільки ось претакому товаристві – м’ячик перестав ганяти по стежинах мозкових вм’ятин, а заманили плаї – здорові, заасфальтовані-цементовані тисячолітніми хвоями та камінцями Перунових Карпат…

Ми пішли на всі чотири сторони.

Якщо хочеш відчути гори, ти повинен бути сам, - повчав Степан.

А якщо я боюся ходити сам? – перелякано здивувався Володя. – Я не горець. Я людина з рівнини. Я не вмію виживати фізично.

Тоді сиди і пильнуй палатку, – порадив закарпатець.

Ні, я піду. Бо маю дуже дієвий амулет у вигляді цілющого речення беззаперечних істин, - після кількасекундного мовчання вперся Вовчик.

Ти мені починаєш нагадувати мене, істинник, - засміявся Ростик. – Кажи свій амулет, бо сонце треба наздоганяти.

Які плаї не підсовувало б мені життя, я все одно прийду туди, куди мені призначено.

Це точно. Істина, - зробив висновок Степан.
– Ти такий мудрий… Сковорода прямо-таки... Прийдеш… Якщо не загубиш стежки… Або…

Або?..

Ні, без “або”. Я пожартував. А то дійсно палатці прийдеться виконувати роль пасивного охоронця раба божого з сонячної Одещини. Яко ображеної овечки, що чекає вовка вдома та сподівається на...

Ми побажали один одному дня приємних відкриттів і вже зробили по крокові в усі чотири сторони.

– Стійте! – раптом вигукнув уже декілька століть мовчазний Володя. – Слухайте! – пафосно додав він:

Через очі лізе на чоло.

Через губи заглядає в душу.

Сонце розсміялося на носі

І за хвильку стало колобком...

Декілька секунд тривала мовчанка врублення в текст. Потім Ростик сказав:

Якщо ще не забув, повтори ще раз.

Володя повторив.

Знаєш що, - знову Степан брав на себе відповідальність судді, - а мені подобається! Запиши обов’язково.

Щось в горах здохло, - зробив висновок Ростик.

Бо Степан тебе похвалив, - поспішив заспокоїти Володю-поета я. Одесит катастрофічно боїться всього мертвого.

Віршик про щастя, - втрутився в наше особисте сприйняття поезії Вовчик.

Ну й нехай. Хай втручається. Ми вже й так встигли пережити своє бачення, передбачення і яснобачення... всупереч алогічності сприйняття поезії, як на мою об’єктивну... в якій я сумніваюся... думку...

8

Моментами я не вірю своїм очам.

Інколи я велетень, інколи – карлик.

І ніколи нормального зросту.

Воістину правда: коли ти самісінько-сам, з дійсно порожньою від чужих жорстоких та своїх жалісливих прихованих хробачливо-хворобливих бичувань головою - з тобою цілий світ.

Блукалося, як у раю. Щоправда, слава Богові, без запашних пізнавальних яблук, яким кортить бути з’їденими, аби з цікавості занести свої зернята на землю, спробувати романтику грішності й аферизм сокири якогось змерзлого, народженого в муках… А раз без яблунь, то й без наївного крилатого ангела, який через примху сподобатися червонобокому, став ще рогатим та хвостатим, і без шансу на покаяння, бо падати завжди легше, аніж карабкатися вгору… Здогадуюсь по собі вжешньому, однак віддаю перевагу карабканню.

Як на гори, сонце не гріло, а пекло. Бавилося у пляжний Крим, бешкетне.

Повз мене пробіг хлопчина з повним кошиком боровиків-культуристів.

Вуйку, вертайтесь, а то не встигнете! – кинув він на ходу.

Куди? – запитав я, смішно підтягуючись до сонця.

Вниз, - хлопець розгублено закляк на місці.

А чого я маю не встигнути? – здивувався я. – Я ні з ким не бавлюся в перегонки.

Ви що... – хлопчик приховано покрутив вказівним пальчиком в районі скроні, - не бачите?.. Гроза буде, - і побіг.

А я не бачив. Я теж люблю пожартувати з трохи дорослішими за мене. Інколи. На жаль... Бо дорослі часто придумують жартові одежину образи.

Під самим небом, на відстані простягнутої руки до Бога, паслася отара: вівці та барани насолоджувалися життям з тієї простюсінької причини, що не дано їм, щасливцям, висловлювати свої радості людською мовою.

Мені захотілося теж поручкатися зі Всевишнім, і я, не зважаючи на заблудше тепер уже з африканської пустелі сонце, набрався злості на своє термінаторське, на погляд стороннього, та грішне безпомічне, насправді, тіло, випустив душу понасолоджуватися свободою і попрямував вперед, до перемоги... вгору... знаючи, що мудрий гору... перетворить на рівнину...

Якийсь розумний Рекс заганяв отару в загорожу.

Хмари впали з неба на мою голову схвильованим шумом карпатського лісу. І враз стало темно. Важкі злющі недоспілі колючі каштани дощу холодним душищем сипалися на розпашілу, знервовану від перерваного кайфу землю та на добряче припеченого на сонячній пательні мене у власному соку та солі.