Знедолені
Шрифт:
Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.
Крізь хворобливу уяву людини малорозвиненої, людини, чиї розумові нахили все життя пригнічувались, він невиразно відчував на собі якийсь страхітливий тягар. Повзаючи в густій темряві, він часом підводив голову, дивився вгору і з жахом та гнівом бачив, як громадиться на ньому, здіймаючись у неозору височінь, крута гора, де звалені на одну купу закони, суспільні упередження, люди, події, і та дивовижна піраміда – та сама, яку ми називаємо цивілізацією, – тяжко гнітила і страхала його. У тій потворній і ворухливій купі то зовсім близько, то на недосяжній височині він раптом бачив або людей, або якісь речі, освітлені яскравим світлом: наглядача з кийком, жандарма з шаблею, архієпископа в осяйній митрі, імператора в блискучій короні. Але те далеке сяйво, замість розвіяти навколо нього ніч, робило її ще похмурішою, ще чорнішою. Усі ті закони, суспільні упередження, події, люди, речі, рухаючись у тому складному й таємничому русі, який нав’язує цивілізації Бог, водночас топталися по ньому з незворушною жорстокістю і невблаганною байдужістю. Душі, скинуті на самісіньке дно нещастя, безталанні люди, загублені в глибинах, куди ніхто вже й не заглядає, відчувають, як розчавлює їх усією своєю вагою людське суспільство, таке нещадне й страхітливе для тих, хто опиняється внизу.
Про що ж думав Жан Вальжан, який був саме в такому становищі?
Якби зернятко проса, що потрапило під млинове жорно, могло мати якісь думки, воно міркувало б так само, як Жан Вальжан.
Усе це – дійсність, населена примарами, фантазії, населені реальними образами, – зрештою привело його в особливий душевний стан, який неможливо описати словами.
Іноді, в самому розпалі своєї каторжної праці, він раптом зупинявся й починав думати. Те, що сталося з ним, начебто не мало ніякого сенсу. Він казав собі: «Мабуть, я сплю». Він дивився на наглядача, який стояв за кілька кроків, і той здавався йому привидом. Та раптом привид оперізував його кийком.
Природа майже не існувала для нього. По суті, Жан Вальжан не помічав ні сонця, ні чудових літніх днів, ні блакитного неба, ні прохолодних квітневих світанків. Я не певен, чи знав він, що таке полегкість на душі.
На завершення можна відзначити, що внаслідок дев’ятнадцятирічного ув’язнення Жан Вальжан, колишній безневинний підрізальник дерев із Фавероля, а тепер грізний каторжник із Тулона, став здатен на погані вчинки двох різновидів: по-перше, він міг учинити щось лихе раптово, не думаючи, спонукуваний інстинктом помсти за сподіяне йому зло; по-друге, він був здатен на лихий учинок, ретельно продуманий і обміркований, пропущений крізь своє сумління – викривлене сумління людини, яка не знала в житті нічого, крім горя. В основі всіх його думок і вчинків лежала ненависть до людського закону.
Така ненависть, коли її розвиток не урветься внаслідок якогось нещасливого випадку, з часом переходить у ненависть до суспільства, потім – у ненависть до людського роду, а далі – в ненависть до всього живого і зрештою знаходить вияв у нездоланному бажанні робити шкоду всім без розбору, будь-якому живому створінню, нехай навіть найневиннішому. Отже, паспорт небезпідставно характеризував Жана Вальжана як «людину дуже небезпечну».
З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце – сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.
6. Нові прикрощі
Та ось настала дивовижна мить, і Жан Вальжан почув неймовірні слова: «Ти вільний!» Здавалося, сліпучий промінь світла раптово осяяв його повиту мороком душу. Але цей промінь дуже скоро потьмянів. Спершу Жан Вальжан був приголомшений відчуттям волі і повірив у нове життя. Та незабаром він побачив, що таке воля для людини з жовтим паспортом.
Перше розчарування спіткало його ще на порозі в’язниці. Він підрахував, що за своє перебування на каторзі заробив сто сімдесят один франк. Правда, у своїх підрахунках він забув про вимушений відпочинок у неділю та на свята, який обійшовся йому в двадцять чотири франки. Були й інші відрахування, і на руки йому видали лише сто дев’ять франків п’ятнадцять су.
Він нічого не зрозумів і почув себе одуреним. Висловлюючись точніше – обікраденим.
Наступного дня після свого звільнення, проходячи через Грас, він побачив біля воріт винокурні чоловіків, які розвантажували паки товару. Він запропонував свої послуги. Робітників не вистачало, його взяли. Він був кмітливий, дужий і спритний. Він старався, хазяїн був явно задоволений. Поки він працював, мимо проходив жандарм і зажадав від нього документи. Довелося показати свій жовтий паспорт. Після цього Жан Вальжан знову взявся до роботи. Незадовго перед тим він запитав у одного з робітників, скільки їм платять у день. Той відповів: «Тридцять су». А що вранці Жан Вальжан мав вирушати далі, то ввечері він підійшов до хазяїна винокурні й попросив заплатити йому. Той мовчки відрахував йому двадцять п’ять су. Жан Вальжан запротестував. Винокур відповів: «Для тебе добре й це». Він наполягав далі. Хазяїн подивився йому просто у вічі й сказав: «Хочеш знову за ґрати?»
І в цьому випадку він почув себе обікраденим.
Суспільство й держава пограбували його, врізавши йому платню.
А тепер і окрема людина вчинила йому дрібний грабунок.
Звільнення – це ще не воля. Можна вийти з в’язниці, проте й далі почувати себе засудженим.
Таке сталося з ним у Грасі. Ми вже знаємо, як зустріли його в Діні.
7. Подорожній прокинувся
Отож коли дзиґарі на соборній дзвіниці пробили другу годину ночі, Жан Вальжан прокинувся.
Прокинувся він через те, що під ним була м’яка постіль. Майже двадцять років він не спав у ліжку, і, хоча й ліг одягнений, відчуття було надто нове, щоб не порушити його сон.
Він проспав понад чотири години. Втома його минула. Він не звик спати довго.
Жан Вальжан розплющив очі і якусь мить дивився в темряву, потім знову опустив повіки і спробував заснути.
Коли людина пережила за день багато вражень, коли у голові в неї повно думок, засинає вона відразу, проте вдруге заснути їй не щастить. Сон приходить легко, але повертатися не бажає. Таке сталось і з Жаном Вальжаном. Він не зміг заснути вдруге і став думати.
Він був у тому стані, коли все у голові перемішане. В його мозку щось спалахувало, щось згасало. Давні спогади й спогади сьогоднішні переплутувались, розмивалися, неймовірно збільшувалися, а потім раптово зникали, мов поринали у розхвильовану каламутну воду. Багато думок виникало в нього, але одна поверталася знов і знов, витісняючи всі інші. Це був спогад про те, як Маглуар розклала на столі шість срібних приборів і срібну супову ложку.
Те срібло не давало йому спокою. Воно було зовсім поруч, за кілька кроків. Коли він проходив через сусідню кімнату, стара служниця складала його в шафку над узголів’ям ліжка. Він добре роздивився ту шафку. Праворуч, коли заходиш із їдальні. Ложки й виделки були масивні, зі старовинного срібла. Із суповою ложкою вони коштують франків двісті. Удвічі більше, ніж він заробив за дев’ятнадцять років каторги.
Цілу годину зблискувала і згасала в його голові ця думка, долаючи певний опір. Пробило третю. Він розплющив очі, рвучко підвівся на ліжку й намацав свій заплічний мішок, який кинув у куток алькова. Потім спустив ноги й сів.
Якийсь час він сидів, снуючи невиразні думки, а тоді раптом нахилився, скинув черевики й обережно поставив їх на килимок біля ліжка. Потім випростався і ще довго сидів, нерухомий, замислений.
Знову й знову, мов наслання, поверталась до нього та сама думка; вона зникала, з’являлася, зникала і знову з’являлася. Крім того, він машинально думав, сам не знаючи чому, про одного в’язня на ім’я Бреве, свого товариша по тулонській каторзі; у того Бреве штани трималися тільки на одній шлейці, і видиво тієї шлейки знову й знову зринало в уяві Жана Вальжана.
Він усе сидів і сидів не ворушачись і, може, просидів би так до світанку, якби годинник не пробив один удар – чи то чверть, чи то половину години. Здавалося, той удар сказав йому: «Рушай!»
Він став на ноги і вагався ще кілька хвилин дослухаючись. В домі панувала глибока тиша; тоді він нечутно підійшов до вікна, обриси якого ледь вирізнялися в сутіні. Ніч була не дуже темна; в небі висів місяць, раз у раз ховаючись за гнаними вітром хмарами. Через те надворі то яснішало, то поночіло, а в домі стояв мовби густий присмерк.