Чтение онлайн

— Скажіть, Арнольд після останньої вашої зустрічі не давав ніякої звістки про себе? Письмово або по телефону? Чи, може, ви самі щось про нього чули?

— Ні.

— Навіть сьогодні? Його аж двічі бачили, але йому пощастило втекти. Так ви навіть не здогадуєтесь, де б він міг бути?

— Я б тоді не чекала на нього тут, — промовила вона після короткої паузи.

— Ви давно з ним знайомі?

З минулої весни. Ми познайомились на танцях.

Ну, а коли по щирості: ви його кохаєте?

— Люди! — з награною бадьорістю вигукнула вона. — Що це за питання! Поруч стоїть пограбований будинок, а ви примушуєте мене сповідатися — кохаю я когось чи ні! Залиште мене в спокої! Я добре знаю, про що можуть розпитувати детективи, а про що ні.

— Тоді зупинимось на танцях, — сказав я. — Що ж, він одразу покликав вас до себе на дачу?

— Це все ваші безпідставні вигадки, — ущипливо кинула вона.

— Як часто ви зустрічаєтесь? На це запитання ви мусите відповісти.

— Якщо мушу, то відповім. Це не становить таємниці. Він заходить до мене кілька разів на тиждень, а потім ми йдемо куди-небудь. У четвер ми всі зустрічаємось у кафе. Там домовляємось про поїздку на дачу. Буває, що в четвер і не зустрічаємося. У Арно не завжди буває вільний час. Боже мій, що вам ще від мене треба?

— Хто ці «всі», що зустрічаються в кафе?

— Хлопці й дівчата. Вони їздили до нього на дачу ще до того, як я познайомилася з ним.

— Отже, вони Арнольдові друзі?

— Звичайно.

— Ви потім перелічите нам їхні імена.

— Я можу й зараз, — погодилась вона. — Протягом цього тижня Арнольд не з'являвся. Навіть хлопці нічого не знали про свого ватажка.

— Ви не запитували про нього в фотоательє? — поцікавився я.

— Ні. Нам заборонено заходити до нього на роботу або додому. А мені. — то й поготів.

— Що ж він — соромиться вас, чи що?

— Мене нема чого соромитись, — невдоволено одказала Віра.

— Ну, а тих, інших?

— Їх так само. Йому соромно перед нами за свого батька.

— І довго ви тут на нього чекали?

— Я ждала, що він заїде за мною.

А сюди прийшли тільки сьогодні?

Так. Думала, що він, напевно, тут.

— З іншою? — озвався Карличек.

— Що ви базікаєте? — образилась вона. — Нещасний! Ви не знаєте його! Якби знайшов собі іншу — відразу сказав би мені про це. Не чіпайте його! Він уладнає свої справи і неодмінно одружиться зі мною. Так що мені нема чого боятись.

— Чому це вам нема чого боятись?

— Тому, що він мусить одружитися зі мною, — вперто повторила вона і витягла з сумочки сигарету.

Настала пауза. Я дістав запальничку. У світлі мерехтливого вогника було виразно видно обличчя дівчини, червоне від гніву і сповнене рішучості, неначе вона поклялась, що ні за що в світі не викаже своєї таємниці.

— Послухайте, — спокійно додав Карличек. — У Арнольда Фієдлера є чудовий фотоапарат.

— Я про це знаю! Ну то й що?

— Мабуть, і не варто запитувати про це, — почав замріяно Карличек. — Де ви зустрінете хлопця, який ніколи не фотографував би своєї дівчини?!

До речі, Карличек був саме таким хлопцем, але про це він зараз промовчав.

— Арнольд фотографував мене, — відповіла Віра. — У мене вдома ціла шухляда його знімків. Але яке це має відношення до всього? Навіщо взагалі задавати такі питання?

Карличек почухав потилицю:

— А знаєте, ви здивували мене своїм повідомленням про шухляду, — щиросердно признався він. — Бо ні вдома, ні на роботі в нього немає жодної вашої фотографії. Та й на дачі ми не бачили таких знімків: Дивно, чи не так? Тому ми б і не впізнали вас, якби не зустрілися тут.

— Ну, тепер ви знаєте про мене все. — Віра Клімова кинула на землю недопалену сигарету. — Це неправда, що на дачі не було жодної моєї фотографії. Там висів великий портрет. Зараз Арнольд забрав його звідти, йому не подобалась рамка, і він вирішив замінити її, але, певно, ще не встиг.

— Замінити таку рамку нелегко, — виявив свою обізнаність Карличек. — А коли він забрав цей портрет?

— Ось уже два тижні.

— Гаразд, — Карличек глянув у бік будинку. — Якщо ви уважно ознайомитесь он з тією кімнатою, то легко помітите, що там наполегливо шукали якусь річ. Причому Арнольд не хотів, щоб цю річ знайшли, надійно заховав її. Або, правду кажучи, — зовсім забрав її звідси. Це був ваш портрет. Тому пильно оберігайте свою шухляду з фотографіями.

Такий висновок виявився для мене несподіваним, хоч я знав, що на дачі не було знайдено жодної фотографії. Віра Клімова занепокоєно глянула на нас.

— Цього я ніяк не можу второпати, — тільки й сказала вона.

— Це ж саме стосується і ключів від дачі, — продовжував Карличек. — Їх було два, і Арнольду не було потреби носити обидва з собою. Запасні ключі мають висіти вдома на цвяшкові. Якщо ж їх там немає, значить, вони знаходяться в людини, котрій господар довіряє. І ця особа — ви!

— Так. Ключ у мене! — Ці слова Віра Клімова вимовила з неприхованою гордістю.

— Тоді віддайте його нам! — наказав Карличек. Це їй не сподобалось.

— І не подумаю!

— Дурниці! По-перше, він не ваш, і ми конфіскуємо його. А по-друге, ви вже не зможете ним відімкнути будинок.

Все ще вагаючись, дівчина віддала ключ. Карличек швидко оглянув його, присвічуючи ліхтариком, і поклав собі в кишеню.

— А тепер ходімо в будинок! Батько Арнольда вже заходив туди, але так і не зміг відповісти, зникло що-не-будь звідти чи ні. Вам, напевно, буде легше це встановити.

Віра Клімова несподівано підвелася.

— Я вам допоможу! Ми ж з Арнольдом тут житимем. Будинок великий, для нас цілком вистачить. Все майно Арнольд застрахував? Так що жодна крадіжка для нас не страшна. Цей мотлох ми давно вже збиралися продати.

Карличек глянув на мене і запитав у Віри:

А в кого страховий поліс?

У Арнольда.

— Він нічого не повідомляв агентству страхового товариства.

— Не може бути. Це ви просто не знаєте! Ми дачу також застрахуємо, коли батько перепише її на Арнольда, а він це зробить, як тільки Арнольд захоче. Ми просто не поспішали, поки…

Карличек не втримався і ляснув долонею по коліну,

— Неймовірно! В будинку, крім замка на дверях, нічого не пошкоджено, а від всієї мебелі залишились тільки уламки. Слухайте, вам не здається, що все це занадто хитро продумано?

— Що ви маєте на увазі? — дивувалась дівчина. — Які уламки? Звідки вони взялися?

— Це ж саме цікавить і нас.

Я також підвівся, і ми разом попрямували до будинку.

До дверей вело чотири сходинки. Замкові скоби вже були полагоджені, їх тимчасово з'єднував маленький ланцюжок.