Чтение онлайн

Я виштовхав його з кабінету. Та перш ніж устиг зачинити двері, він обернувся до мене і закінчив:

— Мені здається, що апарат для перегляду мікроплівки теж може бути у Гадраби.

Після цього, нарешті, пішов додому.

У Карличка язик мусив би боліти не менш, ніж ноги. Він наговорив стільки, що в мене у вухах ще й досі лунав його голос. Заплутані, суперечливі здогадки, висловлені ним, занепокоїли мене. Я дав завдання своїм підлеглим перевірити декотрі з них, і почалися складні, хоча, можливо, й марні пошуки.

Кілька тижнів я був до того заклопотаний, що навіть не пам'ятаю, чи вистачало у мене часу що-небудь перекусити. Я ледве встигав стежити за діями співробітників, а про те, щоб глибше вникнути в роботу кожного, годі було й думати.

З'ясувати минуле Гадраби я доручив людям, які збирали відомості про родичів і знайомих Яндери. Це було досить нелегкою справою. Вони почали займатися нею ще з вівторка, однак поки що нічого не знайшли. Отже, підозра щодо Гадраби не підтверджувалась. Не було підстав не вірити йому, що Арнольд заходив до ательє.

Квартиру Фієдлерів прибирала пані Олсецька. Вона жила на Панкрацу.[4] Я вирішив поговорити з нею і, на щастя, застав її вдома. Ця літня, але ще струнка жінка з добрим обличчям, напевно, чистоту в квартирі ставила понад усе. Обвівши поглядом кімнату, я зробив висновок, що в сім'ї є немовлятко і хтось захоплюється малюванням. Виявилося, що зять господині — художник, а її дочка нещодавно народила дівчинку.

Чоловік пані Олсецької був муляром. Про це свідчив одяг, який він залишив для прання, і маленька люлька з коротким вибіленим чубуком. Такі люльки бувають лише у мулярів.

Молоде подружжя разом із дитиною пішло на прогулянку, пана Олсецького також не було вдома — він десь на Збраславі споруджував дачу для дітей. Цього я, звичайно, знати не міг.

Мій візит не здивував Олсецьку: на минулому тижні до неї вже приходив слідчий. Між нами точилася спокійна, дружня розмова. Я потім переконався, що з пані Олсецькою інакше й не можна: вона-бо не вміє сердитись і бурчати. В родині всі працювали, непогано заробляли і жили між собою в повній злагоді.

Я сидів за столом. Поруч стояла миска з духмяними домашніми пиріжками. Я ввічливо відмовився від частування, але мені так і хотілося з'їсти бодай один. Подумайте лишень: хіба часто доводиться холостякові ласувати домашніми пиріжками!

Олсецька назвала Арнольда невдалою квіткою, але особливо його не засуджувала. Фієдлерів вона знала більше двох років. Арнольд саме виходив тоді з дитячого віку. Отже, йому необхідна була міцна батьківська рука, яка вивела б його на життєву стежку.

— Жаль, що він не мій син. Я швидко б вибила всі дурощі з його голови. А батько не зумів стати для нього авторитетом — тільки знівечив його.

Я запитав пані Олсецьку про новий одяг Арнольда.

— Нові штани і куртка? — здивувалася Олсецька. — А якого фасону?

Я описав їй вбрання, яке бачив на синові Бедржих Фієдлер. Вона довго мовчала, а потім категорично відповіла:

— Ні, такого одягу я не пам'ятаю. Якщо хочете, я перелічу вам усі його речі, навіть краватки.

— Дякую, мені цього не треба.

— Нового літнього костюма він не купував. У цьому я переконана. У нього є ще з минулого року чудові коричневі штани і світла куртка. Навіть якби в цього хлопця й завелась зайва копійка, він витратив би її на щось інше. Коли ви їх бачили на ньому?

— Тут справа ось у чому, пані Олсецька, — почав я, приховуючи від неї правду. — Нам треба, щоб хтось підтвердив, що ці речі належали йому.

— Я цього підтвердити не можу, — рішуче відказала вона. — Швидше навпаки. Ви десь знайшли ці речі на березі і вважаєте, що він утопився?

— Ні, — посміхнувся я. — Це лиш моє припущення.

Тепер я остаточно переконався в тому, що Бедржих Фієдлер усе вигадав. У нас і раніше була така підозра. Адже він не міг не помітити, як вулицею пройшов юнак у шкіряному одязі, але навмисно замінив його одяг. Назвати щось із речей, які висять дома, означало — забрехатися. І він вирішив нас обдурити. Хай, мовляв, думають, що він учора зранку купив собі нове вбрання. Зайшов, наприклад, у магазин, там за ширмою переодягнувся, зняв шкіряний костюм, загорнув його в папір і… залишив. На перший погляд вигадка може здатися правдоподібною. Але Бедржих Фієдлер не довів свою брехню до кінця — він сказав, ніби бачив свого сина в цьому вбранні ще у вівторок.

— Пан Фієдлер запевняє нас, що зустрів на вулиці свого сина саме в цьому одязі, — пояснив я. Приховувати це від Олсецької не було потреби. Цілком можливо, що Фієдлер скаже їй те саме. — Але він, напевно, помилився. Мабуть, побачив когось схожого на сина: Тим більше, що цей юнак не звернув на нього жодної уваги. Я прошу вас нічого не говорити йому про це. У нього зараз стільки клопоту, що просто не варто тривожити його.

— Клопіт нічого не змінить. Треба було як слід виховувати дитину. Недаремно кажуть: бережи честь змолоду. А тепер хто зна, чим усе це скінчиться.

— Ви в понеділок заходили до них? — поцікавився я.

— Атож, заходила.

— Скажіть, а ви не помітили в квартирі нічого незвичайного?

— Ні. Хіба тільки те, що вже не було вдома молодого пана. З ним це трапляється дуже рідко. У понеділок він здебільшого ніжиться в ліжку аж до обіду.

— Отже, ви гадаєте, що в ніч з неділі на понеділок він вдома не ночував?

— Цього я не знаю. Ліжко було розстелене. Вони ж самі ніколи не прибирають.

— О котрій годині ви прийшли до них?

— Десь о пів на одинадцяту. Від нас це далеченько. Ще з вулиці я побачила відчинені вікна.

— З цього ви зробили висновок, що там вже нікого немає?

— Ні.

— І я так думаю. Влітку приємно спати з розчиненими вікнами.

Олсецька розсміялась, наче я пожартував.

— Спробували б ви там поспати! І на хвилину очей би не заплющили! Хіба ви не знаєте, що будинок стоїть на перехресті? Тут тобі і трамваї, і машини, і мотоцикли — все, що завгодно. До того ж, перед самісінькими вікнами зупинка. Навіть уночі важко заснути. А в понеділок, пригадую, ремонтували трамвайну колію, і робітники галасували на всю вулицю. Їхня квартира на першому поверсі, то ж ви, очевидно, розумієте, як там весело жити. Звичайно, можна звикнути до всього. Коли пан Фієдлер повернувся з війни, він спершу не знаходив собі місця в тому пеклі. Молодий пан, правда, швидше звик. Отож там не сплять з відчиненими вікнами. До того ж, з вулиці летить стільки пилу і диму, що доводиться зачиняти обидві рами. Я б нізащо не згодилася там жити.

— Чому ж тоді були відчинені вікна? Вас це не здивувало?

— Здивувало?! О, я надто добре знаю звички холостяків! Просто на плиту збігло молоко. Пан Фієдлер пішов приймати ванну і забув про нього. Молоко виливалось потроху, вогонь у конфорці не згасав, і вся квартира наповнилася таким чадом, що нічим було дихати. Тому пан Фієдлер і розчинив вікна. Понад годину я чистила плиту.

Бедржих Фієдлер відчинив вікно десь о сьомій годині ранку. Значить, Арнольда вдома вже не було.

Я попрощався з пані Олсецькою і пішов провідати Бедржиха Фієдлера. Він мав бути дома, його попередили, щоб він далеко не заходив.