Чтение онлайн

Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.

– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.

– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.

Хлопчик-мізинчик підкрався до Людожера, обережно стягнув із нього семимильні чоботи й повернувся до братів, що сховались у кущах.

– А тепер, – сказав Хлопчик-мізинчик, – тікаймо швидше!

Зібравши останні сили, брати дременули через ліс і невдовзі прибігли до своєї хатини, де на них чекали батьки.

Людожер прокинувся і, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався сніг.

– Злодії! Обікрали! – горлав він.

Без семимильних чобіт йому важко було наздогнати навіть змерзлого, голодного зайця. Настав кінець його пануванню. Відтоді Людожер засумував, а одного разу пішов із дому, і більше ніхто його не бачив.

А родина дроворуба й далі жила бідно, упроголодь. Часто брати лягали спати не повечерявши, та все одно швидко росли й мужніли. Навіть Хлопчик-мізинчик трохи підріс, хоча, як і раніше, поруч із високими й міцними братами виглядав маленьким і кволим. Ну то й що, зате він став іще розумнішим і все частіше замислювався над тим, як би заробити грошей для батьків.

Одного разу Хлопчик-мізинчик вийняв зі старої скрині пару чобіт із золотими пряжками, що їх він поцупив у злого людожера. Усе-таки були семимильні чоботи, то чому ж не використати їх?

– Я піду до королівського палацу, – сказав батькам Хлопчик-мізинчик, – і вступлю на службу до короля. Буду гінцем.

– Це дуже нелегко, – зітхнув батько.

– Що ти, батьку! Я ж маю семимильні чоботи!

Хлопчик-мізинчик узувся й вирушив у путь.

Не встиг він зробити й кількох кроків, як був уже в палаці. Король, королева та всі придворні мали дуже засмучений вигляд.

– Що сталося, ваша величносте? – спитав Хлопчик-мізинчик.

– Біда! – відповів король. – Ворог наступає, а мої війська стоять за сто миль звідси і нічого не підозрюють. Жоден гонець, навіть на найшвидшому коні, не встигне доправити їм повідомлення.

– Доручіть це мені, ваша величносте, – сказав Хлопчик-мізинчик, – і я миттю доправлю послання!

– Вирушай скоріше! – вигукнув король. – Якщо виконаєш наказ, я обдарую тебе золотом!

Хлопчик-мізинчик кількома кроками опинився у військовому таборі й віддав листа королівському генералові, а потім так само швидко повернувся до палацу.

– Ото дивина! – закричав радісно король, прочитавши листа від генерала. – Дякую тобі за добрі вісті й призначаю королівським гінцем. За кожен принесений лист ти отримуватимеш тисячу золотих.

Так і став Хлопчик-мізинчик носитися по світу з королівськими листами та дорученнями. А коли він стер до дірок семимильні чоботи й назбирав достатньо грошей, то повернувся до рідної маленької хатини на узліссі.

Тепер сім'я дроворуба не бідувала. Хлопчик-мізинчик і його брати стали всіма шанованими людьми. Щоправда, Хлопчик-мізинчик так і лишився найменшим серед братів, зате всі, і навіть сам король, завжди питали в нього поради.

У давні часи жили на світі король із королевою. Дітей у них не було, а їм дуже хотілося мати спадкоємця. І от нарешті народилася в них донечка. Батьки були такі щасливі, що влаштували пишні хрестини й навіть запросили в гості сімох фей.

Був розпал веселощів, коли залою раптом пролетів холодний вітер і вогонь у каміні замерехтів. Шум і музика стихли. Біля дверей несподівано з'явилася восьма фея, вдягнена в усе чорне. її чомусь забули запросити.

Королю було дуже незручно й соромно за свою забудькуватість, і він спробував виправити становище: поводився з феєю дуже люб'язно й виявляв їй різноманітні знаки уваги.

Коли бенкет закінчився, сім фей підійшли до колиски принцеси. Перша фея обдарувала її красою, друга – добрим серцем, третя – привабливістю, четверта – розумом, п'ята – дотепністю, шоста – спритністю, а сьома – чарівним голосом.

Нарешті надійшла черга останньої, восьмої феї. Вона підійшла до колиски, вийняла чарівну паличку, торкнулася нею маленької принцеси і зловісно прошипіла:

– Коли принцесі виповниться п'ятнадцять років, вона вколе веретеном палець і засне навіки!

– Значить, так ти віддячила нам за гостинність? – вигукнув король. – Вартові, схопити її!

Вартові кинулися виконувати наказ, та алебарди випали в них із рук, а ноги задерев'яніли. Лиха фея голосно розреготалася:

– Проти мене ви безсилі!

Вона знову змахнула чарівною паличкою і сказала:

– Коли принцеса вколеться об веретено, увесь палац, кожна людина й кожна жива істота заснуть навіки!

Із цими словами лиха фея зникла.

Першою заговорила блакитна фея:

– Друзі мої, не бійтеся! Принцеса не спатиме вічно. З'явиться прекрасний принц, зніме з принцеси закляття, і вона прокинеться!

– Коли ж, коли це станеться? – наперебій питали фею.

– Цього ніхто не знає. Може, через сто років, а може, і раніше.

– О горе нам, о горе! – заголосили король із королевою, а з ними придворні та гості.

Наступного ранку король прокинувся похмурий і мовчазний. У палаці стояла гнітюча тиша.

– Герольди, до мене! – крикнув король. – Оголосіть усюди мій наказ: усі мешканці королівства мають негайно принести на головну площу свої веретена, які будуть там спалені, а попіл розвіяний за вітром. Кожному, хто не послухається наказу, відрубають голову!

І герольди вирушили в дорогу.

Скоряючись королівському наказові, перелякані підданці несли свої веретена на головну площу. Здавалося, вже ніде не було жодного веретена, яким би королівська дочка могла вколотися. Але король нікому не довіряв, і найняті ним шукачі постійно нишпорили по будинках у пошуках захованих веретен.

Минали роки. Принцеса виросла й перетворилася на вродливу та розумну дівчину. У день, коли принцесі виповнилося п'ятнадцять років, вона, як завжди, побігла до саду погратися зі своїм улюбленим песиком. Вона забігла у найвіддаленіший, усіма давно забутий куточок саду, де ніколи раніше не бувала, і раптом побачила за деревами високу похмуру вежу. Охоплена цікавістю, дівчина піднялася крутими сходами і штовхнула важкі дубові двері. У маленькій кімнатці біля якогось дивного пристрою сиділа висохла згорблена бабуся.

– Здрастуйте, бабусю! Що це таке? – спитала дівчина.

– Здрастуй, люба. Це прядка та веретено, – відповіла старенька.

– А що ви робите? – не вгавала принцеса.

– Я пряду, – відповіла старенька. – Хочеш, і тебе навчу?

– Звичайно, хочу! – вигукнула принцеса й торкнулася веретена.

На підмізинному пальці заблищала крапля крові.

Тієї самої миті блискавка розітнула небо й почувся грім.

Принцеса розплакалася, вибігла з вежі й кинулася до палацу.

Назустріч їй уже поспішали король із королевою. Побачивши кров на доччиному пальці, королева знепритомніла, а король смертельно зблід.