Чтение онлайн

Ніщо не допомогло! Збулося прокляття лихої феї! У ту-таки хвилину всі мешканці замку заснули просто там, де стояли. Звідусюди чулося розмірене хропіння.

Тепер лишалося тільки чекати на прекрасного та сміливого принца…

Минуло сто років. Густі крони дерев сховали заснулий палац від людських очей, дороги до нього заросли колючим чагарником.

В одному віддаленому королівстві був юний принц. Йому дуже подобалися таємничі історії, і він мріяв знайти скарб або врятувати прекрасну принцесу. Почувши легенду про зачарований палац, він одразу вигукнув:

– Гей, слуги, сідлайте коней! Ми вирушаємо в дорогу!

Вони довго їхали розбитими дорогами та темними хащами й усіх зустрічних розпитували про зачарований палац. Але ніхто не міг сказати, де його знайти. Лише через багато днів принц із почтом з вершини високого пагорба, звідки всі довколишні поля, ліси та гори було видно як на долоні, роздивився порослий мохом палац, схожий на заснулого кам'яного велетня.

Підостроживши коня, принц поскакав уперед.

І от він заїхав на подвір'я. Стояла мертва тиша. По обидва боки від іржавої брами хропли двоє вартових. Навіть собаки спали на подвір'ї поряд із водограєм. Отже, люди казали правду!

Відчинивши високі двері до королівських покоїв, принц побачив принцесу, що спала.

– Це ви, мій принце! – вигукнула вона, прокинувшись від його поцілунку.

Разом із принцесою ожив весь палац. Вартові, крекчучи, підвелися з землі, собаки весело загавкали, а на кухні вперше за сто років знову загримотіли каструлями.

У дверях стояли король, королева та придворні. Усі сяяли від щастя.

– Хай живе наш рятівник! – вигукнув король. – Такого прекрасного юнака варто було чекати аж сто років! За те, що ви зняли з мого королівства страшне закляття, я виконаю будь-яке ваше бажання!

Принц схилив голову.

– Лишень одне смію я попросити у вас, ваша величносте, – руку вашої прекрасної дочки.

Король і королева перезирнулися.

– Яз радістю віддам її тобі, – відповів король.

Жив на світі дроворуб. Йому весь час не таланило: то, рубаючи дерево, звалить його на чужу кобилу, то, готуючи обід, ліс підпалить. Але зглянулися на нього небеса. Прилетів одного разу до нього ангел і сказав:

– Я виконаю будь-які твої три бажання.

Дроворуб розгубився, не знаючи, що й казати. Він попросив ангела почекати з бажаннями, а сам побіг додому, щоб порадитися з дружиною.

– Ми зможемо стати найбагатшими людьми на землі, – мріяла дружина, – ми станемо королями, і всі нинішні правителі присягатимуть нам.

– Та вгамуйся ти, – бурчав дроворуб, – нащо тобі це?

– Як нащо? – дивувалася дружина. – Мені набридло жити в цій халупі, хочу жити в палаці і щоб за мною ходили фрейліни.

– А я б хотів зараз ковбаски, – солодко позіхнувши, промовив дроворуб.

He встиг він це сказати, як із-за плити вилізла велика палка ковбаси і впала на стіл. З подиву й несподіванки дроворубові одібрало мову. Він зрозумів, що це було його перше бажання. Як, власне, і його дружина.

– Ти на що витратив своє бажання, дурило? – розлютилась вона. – Замість того щоб стати королем і купатися в розкошах, ти загадав палку ковбаси, яку і я б змогла тобі зготувати!

Дроворуб дуже засмутився, адже дружина мала рацію.

– Твоя правда, дурень я дурень, – зітхнув він.

Але дружина не вгамовувалась, її гнів був такий великий, що заткнути фонтан лайки, який вивергався з її рота, було просто неможливо, так само як і слухати його далі. Тоді дроворуб витратив друге бажання:

– Господи, якщо це тобі під силу, зроби так, щоб моя дружина замовкла, – заблагав дроворуб.

А далі сталося ще одне «чудо»: від палки ковбаси, яка лежала на столі, відокремився один круглячок і приріс до носа дроворубової дружини. Та й замовкла.

– Який у тебе став носик гарненький, – глузливо промовив дроворуб.

Він чекав, що його дружина вибухне новим фонтаном лайки, але вона, уражена жахливою зміною в своїй зовнішності, крутилася перед дзеркалом, роздивляючись на свого носа.

Залишилося одне бажання, і дроворуб вирішив, що треба віддати право скористатися ним своїй дружині.

– Тепер, люба, у нас є тільки одне бажання, і зараз ти можеш вибрати – або бути царицею з ковбасним носом і купатися в розкошах, або залишитися все тією ж дружиною дроворуба, але повернути собі свій нормальний ніс, – єхидно закінчив він.

Звичайно, дроворубова дружина так і залишилася в своїй халупі і так і не стала королевою.

Жили-були король і королева, у яких народились доньки-близнята. Вони запросила на хрестини фей. А в ті далекі часи, якщо феї приходили хрестити дитину, вони приносили їй купу подарунків. Наприклад, могли перетворити звичайну дитину на найгарнішу і найрозумнішу в світі. Але зрідка феї могли побажати немовляті багато поганого, тому всі батьки прагнули всіляко догодити їм.

І ось у палаці було влаштовано чудовий бал на честь хрестин і, звісно, для того, щоб феї залишилися задоволені. Не встигли феї взятися до страв, як з'явилася стара-стара фея. її вже багато років ніхто не бачив, гадали, що вона померла, тож і не запросили на бал. Королева затремтіла, передчуваючи лихе.

Стара карга підійшла до ліжечка першої дитини і сказала:

– Я бажаю тобі бути най потворнішою на всьому білому світі.

Вона підійшла до другого ліжечка, як раптом до неї підскочила молоденька смілива фея, що залишилася в тронній залі, і схопила її за горб. Стара від злості спалахнула, як сірник, і згоріла. Коли феї повернулися, вони постаралися нагородити бідолашну дитину найкращими своїми дарунками. Але королева була невтішна, адже з кожною хвилиною її донька ставала все потворнішою і потворнішою.

Феї вирішили зарадити бідоласі.

– Ваша величносте, не засмучуйтеся, – сказали вони. – Ми обіцяємо, що колись ваша донька стане найщасливішою дівчиною на світі.

– А чи буде вона гарною? – запитала розпачливо королева.

– Ми не можемо всього пояснити, – відповіли феї. – Але звіртеся на нас – вона буде щасливою.

Королева подякувала їм. Першу доньку вона назвала Дораґлі, а другу – Дорабелла. Дораґлі з літами ставала все потворнішою, а Дорабелла – все гарнішою. Коли Дораґлі виповнилося дванадцять років, вона стала такою жахливою, що ніхто без огиди не міг навіть дивитись на неї. Тому король купив найвіддаленіший замок у королівстві й оселив її там жити в самотині. Вона поїхала туди зі своєю старою нянькою та кількома слугами. Старий замок стояв над берегом моря. Тут і жила Дораґлі довгі два роки.