Чтение онлайн

Покотилися над непомітною землянкою місяці, роки. Хлопчик під наглядом Марусі та баби Вітослави виростав, мов у казці. Не минуло й року, як він уже розмовляв, прудко бігав, був допитливий і кмітливий. Сини бабині часто брали Івася на рибалку, і він лежав горілиць у човні на пахучому сіні, дивлячись у зоряну глибину Дивокола.

— Що то? — пошепки запитував хлопчик у рибалок.

— Де? — дивувалися вони.

— Вгорі. Таке гарне. Що то?

— Зорі, Івасику.

— Що таке — зорі?

— Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.

— Хто такий Бог? — допитувався Івась.

— Наш Небесний Батенько.

— І мій?

— Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…

Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:

— Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?

— Правда, синочку, — ласкаво каже Маруся. — Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…

— То Батенько з Неба послав мене до Тебе?

— Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.

— А навіщо?

— Про те будеш знати, як виростеш…

— А чом Батенько не приходить до мене?

— Він усюди з тобою, синку, — обережно промовляє Маруся, хвилюючись від несподіваних запитань сина. — Сонечко сходить — то його око. Зорі сяють в Дивоколі — то він дивиться, щоб лихо не підкралося до любої дитини. Квіти розквітають, то він дарує тобі та іншим діткам красу свого серця… Птахи в небі — його вісники, козаки — його воїни. Славута котить хвилі до моря — то його щедрість… Прислухайся, Івасику, і ти почуєш його тихий Голос.

— Добре, мамо, — щасливо шепоче син. — Я слухатиму… Я почую голос Тата…

Помовчавши трохи, хлопчик знову смикає маму за рукав.

— А я повернуся додому?

— Повернешся, синочку. Як тільки покличе Тато з Неба, так і повернешся…

— Я й тебе заберу, — радіє Івасик. — Без тебе не полечу.

— Добре, мій любий. Як же я без тебе? Будемо вкупі…

— Розкажи мені казку. Таку, в якій вертаються додому. Маруся замислюється, а потім гладить хлопчика по голівці.

— Добре, Івасику. Я оповім тобі про Івасика-Телесика. Про хлопчика з таким іменем, як у тебе… Слухай уважно…

Жили-були дідо й баба. Його звали Родом, а її Ладою. І не було у них діток. Та одного разу вони збирали гриби у лісі, і знайшли на галявині дерев’яну колисочку, а в ній гарненького хлопчика. Зраділи, взяли до себе. І став їм той хлопчик за сина. Назвали найду Івасиком-Телесиком.

Ось виріс Івасик, змайстрував собі човника і виплив на течію ріки ловити рибу. А мама Лада наварить хлопчику їстоньки, вийде в полудень на берег і приспівує: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла». Він чує голос матінки, припливе, поїсть, віддасть спійману рибку і знову ловить…

Побачила теє зла зміюка, вирішила заманити хлопчика до себе. Вийшла на берег, гукає хрипким голосом: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла».

Івасик прислухався, та й каже: «Це не моя мама. Не попливу».

Бачить зміюка, що не обманить хлопчика, біжить до коваля, просить викувати такий голос, як у Івасикової матері. Коваль і викував…

— Ой, — дивується синок, — а навіщо ж він теє зробив?

— Обман, — пояснює Маруся. — Він же не відає, нащо те потрібно. Хочеш гарний голос — я тобі зроблю. Іноді зло уміє так чинити, що й не розбереш, що воно таке. А схаменешся — потім пізно. Слухай же далі… Викував коваль голос, а зміюка й заспівала солодко та тонесенько, викликаючи Івасика. Він і поплив та й попав у лапи зміюки. Звеліла вона розпалити піч, залишила хлопчика молодій зміївні, щоб та засмажила його, а сама пішла кликати гостей — інших зміїв та ящурів. Піч палає, гоготить, а зміївна підставила дерев’яну лопату та й каже: «Сідай». Телесик поклав руку на лопату і мовить: «Ось так?» «Не так». «А як? Покажи». Зміївна й сіла на лопату, а Івасик схопив за держак та й укинув потвору до печі. Та й закрив заслінкою… А сам вискочив з хати і поліз на дерево вікове. Тим часом вернулася змія з гостями, витягла печеню. Побенкетували вони, радіють. Змія качається по траві, співає: «Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшись». А він з дерева каже: «Покотися, повалися, зміїного м’ясця наївшись». Змія глип, — а хлопчик на дереві. Вона кинулася, від злості почала гризти стовбур. А гості й собі помагають гризти. Хитається дерево. Злякався Івасик, що знову попаде в лапи зміюки.

Коли бачить — летять понад деревом лебеді, гарні, білі. Він і благає їх: «Гуси-лебедята, візьміть мене на свої крилята, та понесіть до матінки й батенька». Лебеді мовлять з неба: «Хай тебе задні візьмуть». Летять ще одні лебеді. І ті кажуть: «Хай тебе заднє лебедятко візьме». Летить біле лебедятко, саме-самісіньке, втомлене, змучене. Він благає його: «Рідне лебедятко, візьми мене на крилятко, бо зла зміюка скоро схопить мене!» Лебедятко й послухалося, взяло хлопчика на крила, та й однесло до Рода й Лади. А тепер живуть вони разом — щасливо й мирно…

Івасик щасливо сміється, скаче на руках мами.

— І я буду так, як те лебедятко! Я не дам діток на їжу зміюці.

— Гарно, синку, гарно, — шепоче Маруся і витирає сльозу розчулення. — Так і буде. Ти для цього й прийшов на землю. Мій лебедю рідний! Моя небесно пташино…

*

Інколи характерники забирали Марусю разом з сином на Хортицю, і тоді вони були свідками таємничих подій: мудреці проходили крізь скелю на виду у всіх, вільно йшли по воді, вступали в буйне багаття без шкоди для тіла. Дівчина жахалася, дивувалася, а хлопчик захоплено сміявся, плескав у долоні, сам поривався до старих характерників, щоб повторити їхні подвиги. Маруся ледве встигала стримувати його, а мудреці тільки усміхалися в бороди. Та коли минуло Івасику три роки, старий характерник сказав:

— Нині — іспит для сина. Не тримай його. Рука Бога-Рода над ним.

Коло мудреців зібралося на березі Славути. Сонце схилялося до заходу, води — спокійні, умиротворені прослали червону стежку до обрію. Старий характерник пройшов між рядами своїх помічників, ступив на прозору воду потоку і рушив від берега. Рідина вгиналася під стопами старого, але тримала його надійно. Він повернувся обличчям до берега, уважно глянув на Івасика.

— Синку, — владно мовив характерник, — хочеш ходити по воді?

— Хочу! — щасливо гукнув хлопчик.

— Хочеш і можеш! — урочисто запевнив старий мудрець. — Іди! Івасик, сміючись, побіг по хвилях до характерника, оббіг довкола нього, вернувся на берег і щасливо крикнув:

— Мамцю! Ти бачиш — я вмію. Тато з неба помагає мені. Тепер зміюка не зашкодить мені…

— Добре, синку. Добре, — крізь сльози мовила Маруся. — Ти славний син у Тата. Він радий, що ти такий…

Протягом року характерники часто забирали хлопчика для жорстоких іспитів. Він не лише ходив по водах, а й піднімався у повітря, проходив крізь стіни та камінь, перебував серед вогню, ставав невидимим.

А коли минули зимові хуги, і знову Славута з гуркотом скинув з грудей крижаний панцир, і заспівали жайворони у небі, старий характерник сам приплив до землянки баби Вітослави і залишився з Дівою та Сином для прощальної розмови. Він так і сказав:

— Свята Діво! Це прощальна розмова. Може, ми вже й не побачимося в Яві, аж доки не перейдемо в Прав.

— Чому, батечку? — з острахом запитала Маруся. — Куди я маю з сином подітися? Нам гарно тут…

— Знаю. Проте воля Рода-Бога інша. Невже гадаєш, Небо посилає Сина свого для того, щоб він бавився іграшками поміж тлумом людським? Ти пам’ятаєш, які знаки були біля твого сина? Серце Дитини, Меч Воїна, Крила Орла. Серце Дитини дарується, щоб розтопити заснулі серця, Меч Воїна, щоб здолати морок і руїну, Крила Орла — для небесного польоту. Слухай, голубонько, я передаю тобі Волю Дивокола, це — Голос Бога-Рода…