Чтение онлайн

Ти вирушиш морем в далекий край. Матимеш супровід. Тлумачі навчать тебе і сина мові того краю, де будеш жити. Стань близькою тим людям, прийми їхню віру, намагайся збагнути. Івасик теж має стати таким, як довколишні народи…

— Навіщо? Навіщо? — простогнала дівчина.

— Треба, — суворо сказав характерник. — Лише твій син зрозуміє, яка зла сила зріє в тому краю. Лише він розвіє ті хмари, що можуть погасити світло для всієї Ойкумени. Не турбуйся, він знатиме. Небесний Вітець не покине його. Ми — теж…

— І це має статися невідступно? — скрикнула Маруся.

— Невідступно, — владно мовив старий мудрець. — Те, що освячене Богом, не зруйнується людьми…

Слово третє

У ПАЩІ ЗМІЯ

В грудях заграв, заспівав урочисто Орган…

Клавіші — в серці. Клади на них пальці страждання.

Ти вже не тіла шматок, а думок Океан,

Море надій таємничих, вітрило жадання!

Що ж ти жадаєш? Чого ти шукаєш в золі?

У лабіринтах старих і нових Мінотаврів

Навіть найбільші творіння зітрухнуть в землі,

Мусять затихнути і найгучніші литаври…

Все — із тобою! Орган і душі корабель,

Квіти, метелики, птахи — матроси завзяті, —

Прагнуть у Новім Ковчезі до Нових Земель,

Поруч всміхаються Друзі, душею багаті.

Грай, мій Органе! Вічності старанно грай!

У Всебуття хай покотяться звуки Хоралу

В грудях у тебе Всерадості згублений Рай, —

Просто, як треба, його ми іще не шукали…

Квітень торкнувся ніжними пальцями до неосяжних просторів степу і прадавньої Гілеї — лісового царства понад берегами Чурного Моря. Заквітувала земля, народила з лона щедрого потоки смарагдових самоцвітів трав, чагарів та дерев. Радісними співами привітало птаство вічний шлюб Матері Лади і Батька Рода. Лелеки і лебеді, журавлі та чаплі ключами поверталися до рідних гнізд з чужинецького вирію, звеселяючи серця лицарів та оратаїв щасливими, привітальними згуками.

Лише Маруся не мала змоги позбутися смутку. Тяжкі передчуття гнітили серце, думи, немов гаддя, знесилювали тяму. Вона дала згоду старому характернику прийняти волю Великої Ради мудреців, проте материнська душа боліла, пручалася, протестувала. Чому? Навіщо? Покидати Рідний Край, прямувати у пащу зміюки?

А з таємничої глибини духу линуло мовчазне запитання: «А хіба ти відаєш, навіщо в той урочий вечір Небо зронило з грудей своїх блакитну зорю? Чи відкрита тобі Воля Батька Рода та Його Сина, котрий покинув радісні поля Дивокола і пірнув у наш задушливий світ?»

Не могла Діва відповісти на ті докори, проте сум і печаль від того не покидали її.

А Івасик, нічого не відаючи, майже щоденно пропадав на Хортиці, перепливаючи до лицарської твердині під охороною двох синів баби Вітослави. Ловив рибу, помагаючи старшим закидати сіті на водокрутах Славути, учився теслярувати, спостерігаючи, як козаки, виграючи мідяними м’язами в променях Ярила, ладували байдаки та човни. Йому було любо дивитися, коли з окремих шматків обтесаного дерева та дощок виростало чарівне твориво, здатне нести на собі багато людей над прозорими водами.

Був хлопчик у захваті від братерських поєдинків, що їх майже щоденно влаштовували воїни на майдані поміж куренів. То були неповторні хвилини, коли козаки вихором кружляли один довкола одного, а веселі музики грою на гуслах, сопілках, тулумбасах та хвацькими піснями під’юджували воїнів показувати свою відвагу, уміння та силу. Івасик від видовища був у такому піднесенні, що старий характерник інколи спостерігав, як він піднімався в повітря і тривалий час не торкався землі.

Інколи хлопчику дозволяли позмагатися з юними джурами, для цього ковалі викували йому невеликого двосічного меча. І старі лицарі зачудовано відзначили, що дитя надзвичайно вміло переймало всі найскладніші прийоми герцю, навіть стихійно додаючи до них щось невловиме нове, своє. У всякому разі Івасик фехтував досконало, грайливо і так весело, що щасливі лицарі плескали йому в долоні.

— Чи не Батенько Небесний навчив тебе змагатися? — гукали вони. — Гей, Івасику, чи там, на зоряних полях киплять герці? А мо’, там і не відають, що таке битва? Ха-ха-ха! П’ють собі вина та бенкетують пращури з кумирами!

— Хіба не бачили грозової горобиної ночі? — задерикувато відповідало хлоп’я. — Там киплять такі бої з Чорнобогом, що не кожна душа витримає!

— Ого! — схвально гомоніли козаки. — Гарно різонув! Знай наших! Хто хоче бенкетувати — надолужуй тут, бо на небі не дадуть! Ха-ха-ха!

— Добре, синку, добре, — шепотів старий характерник, а в його серці, як і в Марусиному, звивалися тяжкі передчуття.

Вже завершувалося спорудження байдака, що на ньому Маруся з сином мала пливти до далекого краю. Характерники відібрали гурт лицарів — дванадцятеро мужніх, сильних, бувалих хлопців, — які знали кілька мов та говірок: грецьку, сірійську, юдейську. Діва з Сином теж щоденно вчили чужинські наріччя, переймаючи те знання від товмачів, котрі довгий час перебували у рабстві, в полоні або в посольствах до інших країв…

На початку травня старший мудрець знову завітав до землянки баби Вітослави і залишився віч-на-віч з Марусею, попросивши хлопчика погуляти надворі. Вона стрепенулася і полохливо глянула на характерника.

— Що — вже пора?

— Так, — скупо мовив мудрець, важко зітхаючи. — Я знаю, що в твоїм серці, дівчино. Сам хотів би, щоб Івасик зріс поміж нас, приніс би славу Рідному Краєві. Та знай, що таке Посольство Неба, буває для Білого Світу, для Яви лише один раз. — Останні слова характерник сказав з притиском. — Тому послано Дитя Рода для Ойкумени, як називають всю землю греки.

— Те, що має він зробити, звідки відомо вам? — все ще намагалася пручатися Маруся.

— Є в нашому світі, поміж найвищими горами, Оселя Воїнів Рода, — суворо сказав характерник. — Знай, що лицарство Хортиці належить до того побратимства. Прості люди про те не відають, та й не повинні відати. Ще з прадавності наш великий цар і мудрець Ріям повів пращурів до тих святих гір і сотворив неприступну для Чорнобога Оселю. Тамтешні Воїни Рода бачать все, що діється в Ойкумені, помагаючи племенам і родам не зійти зі стежки мудрості та Прави. Наш бойовий гурт на острові Гора Святого має невпинний зв’язок із старшими Побратимами. Вони давно повідомили, що Небо спорядило Найвищого Посланця на землю. Ми лиш не відали — де він. Ти сама виділа, як Божа Воля привела тебе й твоє Дитя туди, де його чекали…

— Та звідки ж він знатиме, що діяти? Хто його навчить? — крізь сльози озвалася Маруся.

— Все має в собі, — просто мовив мудрець. — Як дерево своєчасно дає плоди, так і Божий Посланець своєчасно знатиме, що йому діяти. Сам Род вестиме Сина. І ми не покинемо, де б не судилося вам бути. А щоб ти не мучилася мовчанням власного розуму, скажу найважливіше… хоч це й тяжке знання… Молю Небо, щоб ти витримала… і Сина щоб готувала до найтяжчого… Дух його готувався до герцю з самим Чорнобогом, одвічним ворогом Прави. Так сталося, що Чорнобог, прикинувшись Володарем Світла, оволодів серцями багатьох племен у тім краю, куди ви попливете. Страхом і насиллям він утверджує свою волю на Небесному Полі, котре належить тим племенам…