Чтение онлайн

— Хіба Род не повний Володар Неба? — здивувалася Маруся.

— Кожна жива душа — спадкоємець своєї частки Неба, — пояснив характерник. — Оволодівши живою душею, Чорнобог прилучає до своєї влади все більший терен Небесного Поля. І Прав згасає, і темрява Нави сповиває Білий Світ…

— Тоді царство Прави може впасти? — злякано скрикнула Діва.

— Так, — згодився мудрець. — Ти збагнула. Для людей може навіки запанувати воля Чорнобога. Вони можуть навіть не втямити, що сталося. Молитимуться богам, народжуватимуть дітей, віритимуть кумирам, та все те буде ігрищем Чорнобога. Бог Род з Воями своїми відійде в пустельне Царство Вищої Прави, куди вхід Чорнобогу заказано. У вічності він сотворить нову Ойкумену, нових людей… проте, все те буде не для нас… Ти зрозуміла?

— Не зовсім, — розгубилася Маруся. — Ти сказав, що є такі племена, де Чорнобог прикинувся Світлим Богом. Хіба люди не можуть розпізнати, хто прийшов до них?

— Люди, мов діти. їх заворожує казка життя. Інколи жах для них суттєвіший, аніж висока й світла мисль. Чим владарює Рим? Жорстокістю й потугою своїх легіонів. У еллінів були мудрі вчителі — Піфагор, Сократ, Платон, Геракліт. Ти про них не відаєш, але ми знаємо, що то — наші Побратими з Гірської Оселі. Хто прийняв їхні заповіді та повчання? Піфагора спалили, Сократа отруїли, Геракліта вважали божевільним та дурником, Платона забули під громи скажених боїв та походів. А імператорам Риму поклоняються, мов Богові, бо страх оповив душу людей…

— А ті… куди ми прямуємо? Яку силу мають вони?

— Незримий імператор — Чорнобог, заволодівши нашим спадкоємством у Небі, неминуче стане володарем всього світу, всієї Ойкумени. Род не може знищити цю владу, бо вона тримається! нами, людьми. Род править любов’ю, Чорнобог — жахом. Раз люди впустили до серця Чорнобога — Роду там місця нема…

— А Син Рода, — прошепотіла Діва, — має утвердити в їхніх серцях Дух Любові, вернути до Рода, і вигнати Володаря Ночі геть?..

— Ти все збагнула, Свята Діво, — просвітлів характерник. — Я знаю — достойну матір обрало Небо для Сина Божого. Ти будеш йому вірним провідником і захисником… Дай обняти тебе, Марусино… кохана доню… Я знаю — ти повернешся до Рідного Краю, і навіки станеш його надією та вірою. А я… зі мною зустрінешся на полях Прави… а далі — як звелить Вітець Род… Прощавай, наша славна Доню…

*

Мрію

Про надзвичайну празоряну дію…

Де, і для кого, і з ким?

Вітер повіє, мрію розвіє,

Ніби легесенький дим…

Все таки маю, маю надію…

Ой, та надія, мрія пташина,

В небо навіки, навіки полине…

Байдак відпливав на світанні. Біля щогли стояла Маруся з Дитям, пригортаючи його до грудей, а на прегарній голівці Діви красувався барвистий вінок з весняних квітів, ніби останнє прощання рідного краю. Охоронці, вбрані у шати простих купців (так було вирішено Радою Мудреців), оточували її мовчазним колом, дивлячись на кам’янисті береги Хортиці, куди вони (все може бути) і не зможуть вернутися, якщо доля не буде ласкава…

Біля води зібрався гурт мудреців-характерників, а за ними — лави лицарів при повному озброєнні. На списах майорять багряні короговки, вбирають око соковитими барвами строї — плащі й шаровари, іскряться самоцвіти на сагайдаках та піхвах мечів.

— Бачиш, синку, — шепоче Маруся, — все військо вийшло тебе проводжати…

Мовчить хлопчик, замислився. Погляд — десь у далині. Здається, він і не бачить нікого перед собою.

Старий характерник підняв руку, голос його луною прокотився понад водами Славути:

— Любий сину! Рідний Край вічно чекатиме тебе. Повертайся з побідою! Хортиця — вічна твоя твердиня. А щезне на землі — в Дивоколі повстане ще могутніша! Повертайся, синку, і бережи матінку свою…

Зненацька з-за обрію викотилося сонце, багряним оком глянуло на світ, бризнуло променями на вируючий потік ріки. Кривава дорога пролягла по водах Славути, і тим шляхом відпливав байдак.

Мовчав Івасик, ні слова не мовив на прощання друзям своїм — лицарям, і в тривожному серці старого мудреця вже малювалася страхітлива доля Зоряної Дитини. Знаки прощання були суворі й нещадні. В світі відсутня сила, здатна відвернути те, що мало статися…

Хлюпотить хвиля, у тугих вітрилах співає вітер, сонце встає у видноколі повносило, пломенисто, урочисто. Сум від прощання розвіявся, Івасик захоплено дивиться на круті береги, на розкішні заплави, на хмари крикливих чайок, що кружляють над водами.

Один з охоронців, молодий співець, вийняв з торби гусла, на-ладував і, поклавши їх на коліна, торкнувся пальцями струн. Чарівні згуки прокотилися над рікою. Маруся усміхнулася, торкнулася рукою до юнакового плеча.

— Гарно вирішив, хлопче. Розвій нашу тугу. Заспівай на щастя мені й синові думу…

— Яку ж тобі?

— Яку серце підкаже…

— Тоді я заспіваю про долю. А хлопці підтягнуть…

Співець з силою вдарив по струнах. Зойкнули гусла, ніби ранений птах. А потім пальці юнакові забігали, замайоріли в повітрі, наче крила горлиць. Зарокотали, задзвеніли, затужили ніжні, зладовані переливи мелодії. І, вплітаючись в музику, залунали щирі слова:

— Браття мої! Друзі мої!

Стежки-дороги стеле-вистелює кожному дівчина-доля…

Руки її, ноги її —

Сила стокрила, і горе стозоре,

І смертонька люта, і воля у чистому полі…

Хочеш — іди! Хочеш — сиди!

Та не втечеш, не надійся, бо доля таки тебе стріне-зустріне,

Як собі знаєш — жди чи не жди,

А заспіває вона тобі пісню свою журавлину!

Тільки хороброму скаже вона:

— Любе ладо! Я тобі рада, буду з тобою довіку!

А боягуза вона обмина:

То вже не доля — бур’ян серед поля на стежці того чоловіка!

Браття мої! Други мої!

Див ясноокий з Поля Високого кличе нас до походу!

Гусли мої, віщії струни мої

Долю велику, стозору прохають козацького роду!

Хто зберігає душу свою —

Тому навіки і ріки, і море і гори закриють таємні дороги…

Хто за Родину загине в бою —

Піде до Рада, до Лади і Слави, в світлицю Великого Бога!

Івасик поворушився, ніби прокидаючись із забуття, торкнувся до материної щоки.

— Мамцю, ти чуєш?

— Тобі до серця? — розчулено перепитав співець.

— Я ніколи не забуду цієї пісні, — серйозно мовив хлопчик. — Мені здалося… ніби Тато з Неба проспівав її…

Охоронці переглядаються з Марусею, мовчать, відчуваючи, що Івасик не випадково промовив такі слова…

Допливши до лиману, охоронці зупинили байдак на затишному острівці поміж заростями очерету. Старший лицар Галабан заборонив розводити багаття, пояснивши, що віднині вони пливтимуть мимо грецьких поселень, тому краще не привертати до себе уваги. Та й морські розбійники не гребують нападом на купецькі байдаки, і хоч гурт козацький може за себе постояти, та краще обійтися без бою. Так звелів старий характерник.