Чтение онлайн

Я пішов, а баба Фросина ще янчала за дверима універмагу їй знову ввижалися собаки. Зустріч з нею на хвилину потьмарила мій гарний настрій.

І все ж у мене не було передчуття, що невдовзі мрії та сподівання, моє усталене життя полетять шкереберть і я мовби повисну над прірвою.

Розділ другий

Наші кабінети містилися навпроти через кори­дор. Отож я почув, що слідчий Великошич, мій давній наставник, або, як іронічно називали това­риші, «хрещений батько», з кимось розмовляв по телефону. Тому я навмисно клацнув замком, спо­вістивши таким чином Сергія Антоновича про свій прихід.

Мій кабінет — кімната на шість квадратних мет­рів, де більше половини площі займали однотум­бовий стіл з телефоном, сейф, на якому стояла пор­тативна машинка, стільці біля вікна, що виходило на подвір'я. На стіні портрет Дзержинського. Ще на підвіконні графин і склянка.

Я відчинив кватирку й сів за стіл. До відпустки, не без допомоги Великошича, ми підігнали всі спра­ви, які я вів, і в останній день не передбачалося ро­боти, хіба що написати два-три листи в суд.

Попереду у мене багато вільного часу, що рідко випадало протягом року, і від того я почувався не­звично безтурботним та спокійним.

Дивився у вікно, в яке зазирала гілка з пере­зрілими ягодами-сережками, і розважливо підбивав підсумки своєї праці. Справ виявилось немало. Зде­більшого — хуліганські вчинки, крадіжки, сімейні чвари, самогоноваріння, одне вбивство в стані сп'я­ніння на грунті ревнощів. І серед них — справа Миколи Горака. За рік я пізнав безліч різних лю­дей, їх доль. Траплялись ниці типи, але за обов'яз­ком мусив бути неупередженим збирачем фактів, а вже правосуддя вершив Закон.

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тіль­ки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, пле­чистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміх­нувся, наче до своїх молодших братиків та сестри­чок. Ми не зводили очей з його доброго і мужньо­го обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під обра­зами у кожній хаті. Великошич розповів про контр­розвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знай­шов своє покликання.

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесни­ки не кривдили мене лише з поваги до матері, вчи­тельки. їхня прихована зневага ображала мою гід­ність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв ста­ти дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огоро­жі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день почи­нався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мо­го мордування залізяччям.

Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустив­ся на землю. У десятому сталася сутичка з Васи­лем Хаварою, і я не показав спини: спритно відір­вав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під впливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, по­гладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за са­мостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу і підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не на­важувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перер­вав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать ви­промінювала снагу й бадьорість, а меткі очі жит­тєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими ру­кавами хак освіжала його?

—Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день!— міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. Це б до Лебідки, та й у воду.

—Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

—Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на ки­лимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня заго­ряє. Ти хоч за мене відсмажся.

—Мені теж не доведеться.

—Ну, п'яти помочиш,— трохи заздрісно заува­жив Сергій Антонович.— Коли почнете перекрива­ти дах, тукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не від­пустка, а ще в нашого брата.

—А ви куди збираєтесь у відпустку?

—Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились,— з провиною у голосі сказав Велико­шич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

—Це за Ященка?

—При ньому,— скривився Сергій Антонович.

—Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

—У нашій роботі та цифра — людям ось де,— і він схопив себе пальцями за горло.— Як не гір­ко, а поки що на одній профілактиці правопору­шень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

—Чим займешся сьогодні?

—Та майже ніякої роботи.

—А ти...— Великошич замислився на мить і продовжив:— Присвяти цей день архіву. Пора пе­ренести його в ту кімнату. Впораєшся?

—Залюбки,— посміхнувся на його пропозицію.

—Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Ле­бідки. — Сергій Антонович поплескав мене по пле­чу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину...

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок па­перу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографу­вав Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світ­ла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи. Потім зайшов до Великошича, який щось зосе­реджено писав, критично оглянув шафи, прикида­ючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небага­то, через якихось дві години я вільний. Уже відчу­вав прохолодний подих Лебідки, манливий плюс­кіт зеленкуватої води і тихий шелест очерету... До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кім­нати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.

Мені Давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звер­таючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.