Чтение онлайн

Розгорнув верхню. Звичайне розслідування кра­діжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—ма­кухи з олійні, пограбування їдальні... Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпу­шеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала ру­кописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них...

«Розшук капітана Загайгори Федора Павло­вича...» Федір. І я Федорович... Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але на­віщо, коли батько загинув у бою під Хмельниць­ким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив спра­ву і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав —«...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березів­ку». Не загинув у бою, як казала мати, а не по­вернувся. Тобто десь зник... Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся...

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народжен­ня, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батько­ва кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, си­чали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на во­зі польовою дорогою, а за ними мчали вершники. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла... Вони опинились у ва­гоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й зас­нула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржан­ня коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала пла­кати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, виз­начили число і рік народження. Виховувалась во­на в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлоп­чиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила пед­училище, а Федір автошляховий технікум, побра­лися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала ма­ти, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька роз­пливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, без­ліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь пере­ховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мов­чазної тітки Марфи, прибиральниці маминої шко­ли. Мені добре впам'ятку весняний день (на под­вір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходи­ти босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що рап­том розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щі­лину бачили, як на вигін вимчала тупорила пля­миста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Ли­шень вони зникли за крайніми хатами, як на ви­гоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів...

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчай­душно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана карта­тою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона поверну­лася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпорту­ючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витрі­щившись невидющими очима. Я стояв над нею, зля­каний і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

«Я тут, мамо»,— тихо мовив.

«Арсенчику,— вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини.— То правда, що наші?..»

«Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи.— Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не від­пускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

«Я погано бачу,— потерла очі.— Все ніби в гус­тому тумані. Але минеться...» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автома­тів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці... А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, неда­леко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

«А що там, сину, що? — стривожилася мати, мру­жачись, водячи головою навсібіч.—Наче хтось іде...»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхри­станій шинелі, тримаючись обома руками за жи­віт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась ма­ти, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його зне- тямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пля­му, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер... Кіндер... Васер...» — благально проше. потів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно-закричала ма­ти, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер...»—Німець заточився над купою гною, ос­тупився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулаці.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму...» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя... Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом за­чепили його, вже неживого, і заволокли у вербо­лози. Викопали яму...

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціо­нером і про щось довго розмовляв з матір'ю, не­довірливо приглядаючись до неї. Після цих відві­дин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорад­но тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас на­відувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи по­червонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи: