Чтение онлайн

Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.

—Де вони?

Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху,— пояснив Великошич.

Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермі­нові відпустки у жовтні. А частини?.. їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню — з 14-го по 16-е, а Замриці — з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, від­чуваючи, як прискорено забилося серце.

—Сергію Антоновичу, ви?..
– - стримуючи хвилю­вання, запитав.

—Так, Арсене, тут щось не те,— нахмурив лоба Великошич.— Одне село, в один місяць... І, мабуть, недарма Кєдровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімна­дцять років тому.

—Але ж усі в один місяць,— нагадав я, на щось сподіваючись.

—Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тіль­ки припущення. Слідів — ніяких,— безпорадно роз­вів руками.— І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уяв­ляєш усю складність пошуку?

—Знайшли ж начальника поліції,— з докором сказав я.

—Знайшли, — підтвердив Сергій Антонович і ба­гатозначно додав: — Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в на­ступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.

Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть су­воро, набагато старший па вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орде­нами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міц­но стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазир­нути в минуле.

—Слухай, Арсене, йди додому,— співчутливо мо­вив Великошич.— Ні, краще в парк чи на річку,— і кивнув на стіл.— Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди,— підштовхнув мене до дверей.

Я не впирався. Переступив поріг — і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.

—Дайте мені ті справи,— попросив його.

—Бери. І пам'ятай про матір.

Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.

Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою клено­вого листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінь­каючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре ма­рево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затриму­ючись. У голові панувала мішанина з фактів, на ду­ші — образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Розділ п'ятий

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч по­під лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, не­широке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою зем­лею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше нако­чувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я впер­ше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди. Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчу­вав, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю по­слав під три чорти своє скніння, коли треба без ме­тушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звиса­ли березові коси, всіяні довгастими сережками. Ско­ро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову току, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зро­бити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернув­ся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідо­мо, чи па початку її, чи в кінці, а може, десь по­середині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшу­ки А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина шляху.

Наступне – нещирість матері.

Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала не­певності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, про­пали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледве стримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились.

Мене пойняв сором і жаль.

Нарешті, я знав батька зі слів матері, але ж ані вона, ані я не відали, як він воював.

Мені доконче необхідно розшукати хоч одну лю­дину, яка спілкувалася з ним під час війни. Тоді б відпало багато сумнівів. Одну людину... А Карпань і Замрика? Вони теж не повернулись у свої частини. Ні, троє з одного села в один місяць — не випадковість.

Відчував, що відпустка і ремонт полетять шкере­берть.

Нехай!

Мені на живіт упав камінчик, аж я здригнувся від несподіванки і помітив у верховітті верби сороку. Гадав, то її витівка. Нараз хтось поцілив мене в но­гу, і я зрозумів, що не сорока. Оглянувся на кущі шипшини попід гаєм. За гіллям пломеніла руда чуп­рина Василя Хавари. Я показав йому кулака.

Василь вийшов із схованки, безгучно сміючись, питаючи на мигах, чому не купаюсь. Я стенув пле­чима. Він скинув сорочку й штани в плямах іржі, зробив стойку на руках. На його бронзовому тілі опукло проступали м'язи. Потім розбігся і стрибнув у воду. Я дивився на гладеньке плесо. Але збігла хвилина, друга, третя... Хавара не випірнав. І я ско­чив... Ах, чорт рудий! Василь нишком сидів під бе­регом і задоволено сміявся. Я нагнувся за грудкою, та він пірнув і, наче морж, виткнув обережно голову метрів за п'ятнадцять, аби вхопити повітря, і знову занурився.

Я ліг під вербою і стежив, як гарно, дужо плив наввимашки Василь, майже до пояса виходячи з во­ди. Злість на нього пересілась, і я подумав, що на­певне Хавара щасливий, не зважаючи на свою ні­моту, живучи в сім'ї Придиби. Чуйне має серце Сава Архипович, прихистив по війні сироту.

Василь підплив до берега, потис на знак миру сам собі долоні. Я закивав, погоджуючись, і він ви­брався на берег, розлігся на піску, оцупкуватий, у краплинах води. Поглядав на мене розумними бань­катими очима, мов щось осмислював чи хотів за­питати.

—Що таке? — вголос сказав я.

Хавара загув, швидко замигтів пальцями, але я нічого не втямив. Тоді Василь показав на мигах дов­ге волосся, фігуру дівчини і телефон. А, я ж не по­дзвонив Олі! Мабуть, Василь запрошував її купа­тись, а вона відмовилась, сказавши, що чекала мо­го дзвінка. Я глипнув на годинник і скривився, а Ха­вара осудливо похитав кучматою головою.

Як швидко збіг час: три години дня!

Василь запитав мене, чого я сиджу. Я вдав, що не второпав. Він звівся, пострибав на одній нозі, за­туливши вухо долонею,— викачав воду. Опісля вдяг­нувся і красномовно покрутив пальцем біля скроні. Я відвернувся. Тепер він розповість Олі, де бачив мене, і вона образиться. А хто на моєму місці не забув би, коли йшлося про батькову честь і мате­рину гідність?