Чтение онлайн

«Не вірю, не вірю...»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалі­чені війною, з госпіталів на долікування. Я неви­мовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж при­йде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдив­лявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки виска­кували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, "що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Ле­ніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лу­нали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинті­вок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж зато­рохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама про­винно всміхнулась...

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з по­їзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Коро- ленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче при­тиснувся, до липи. Дядько Морс до половини вису­нувся з вікоиця і, тицяючи безпалою рукою, пояс­нював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» — поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан... Може, щось про батька...»

Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи до­лонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом... На війні...» — напру­жено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював ра­зом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.

І тоді я вперше заплакав...

Розділ четвертий

Не знаю, скільки часу я безживно просидів за сто­лом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існу­вати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення...

—Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв,— весело, гучно сказав Великошич.

Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі — впритул чорні розпливчасті лі­тери.

—Арсене, що з тобою?— Сергій Антонович по­клав мені руку на плече.

Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся... І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісім­надцять років мати обманювала мене?..

Навіть подумки не міг вимовити жахливого сло­ва, що нагло лізло в свідомість, знетямлювало мене ще дужче, толочило, спустошувало душу й почуття, яріло в грудях вогнем, а то мовби кидало в льодов­ню. Навколо мене утворювалась гнітюча пустка, в якій я опинився сам зі своїм ваганням й роздумами, недовір'ям і гірким відчуттям ошуки, непоправної втрати чогось такого, що давало мені право відвер­то дивитись людям ув очі.

—Чого мовчиш? — уже стурбовано запитав Ве­ликошич, нагинаючись до мене.

Я кивнув на розгорнуту справу. Він безуважно глипнув на неї, пробіг перші рядки тексту, і його обличчя напружилось зосереджуючись, я звівся, пі­дійшов до вікна. Збайдужіло дивився на перестиг­лі вишні. Почувався украй стомленим та знівеченим болем, що висмоктав усі сили і тільки десь у гли­бині не торкнувся однієї клітини, що не давала зга­снути свідомості. Біля мене зупинився Великошич.

—Арсене, нічого не кажи матері.

Я мовчав.

—Ти чуєш? — потермосував мене слідчий.— Не треба казати,— міцно стис мені руку.

А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що ви­прошу призначення на роботу до іншого міста, і бу­ла незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.

—Так вона... обманула...— видущив із себе.

—Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?

—Але де ж?..— і я чомусь затну вся, боячись ви­мовити слово «батько».— Куди він дівся? Куди?

Великошич замислився. Нарешті мовив:

—У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військо­ві частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних виснов­ків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?

Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антоно­вич, говорячи про поспішні висновки, тактовно об­минаючи те страшне слово.

—Ех, коли б по свіжих слідах...— Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав пере­бирати справи, говорячи: — Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.

—Хто-хто? — нічого не зрозумів.

—Старший лейтенант Карпань і старшина Зам­рика,— повторив Сергій Антонович.— Ти що, не ба­чив їхніх справ?