Чтение онлайн

Мені знову спали на думку Карпань і Замрика. Троє з одного села в один місяць.

Ні, не випадковість.

І я поклав собі за всяку ціну докопатись до істи­ни, попри вісімнадцятилітню давність.

Розділ шостий

Мене хвилювала зустріч з матір'ю.

Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пе­ресвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосереди­тись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.

Весело відповідав на вітання знайомих, гнав сму­ток з очей і видобував із пам'яті приємні спо­гади...

Коли закінчив чотири класи, мати привезла з об­ласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок вось­мому році. Як мені заздрили товариші! Я не ску­пився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчи­лися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав кле­їти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо — мої но­ві штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.

На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, по­грожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине во­лосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені облич­чя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припух­лі губи опинялися перед моїми, я не стримався — торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і ве­лосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не ози­ралась на Василя. Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипе­да і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосму­гою, чекав на наше повернення. Іншої дороги на­зад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустріча­тися з Василем, бо вій таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.

Хавара вийшов на грунтівку, взявся у боки й не­терпляче пристукував ногою, здіймаючи хмарку ку­ряви. Оля щось показала йому на мигах, та він за­крутив кучматою головою, відтрутив її, нагнувся, мов збирався буцатись лобом, ступив до мене і вхо­пив за комір, наче шкодливого хлопчака. Не випус­каючи велосипеда, я однією рукою провів прийом через плече, і Василь гепнувся сідницями в порох, огортаючись пилюкою та очманіло лупаючи на нас зіньками. Оля засміялася...

—Добрий день, Арсене Федоровичу,— підкрес­лено поштиво привітався Горак, стрівшись на розі мого провулка.

І треба ж здибатися з ним у таку хвилину! Рані­ше я почувався вільно перед дядьком Гаврилом, знав його як батька Миколи, з яким учився в одній школі. Але відтоді, як його засудили, мені при ви­падкових зустрічах ставало ніяково, я губився, гні­вався сам на себе, що не позбувся жалості до Горака, копри Миколин злочин. А він подався, дядь­ко Гаврило, відколи посадили сина: змарнів з ли­ця, схуд, запрана гімнастерка, мабуть, ще Миколина, висіла на його плечах, мов на вішалці. Горе не прикрашає людину. Чим я міг йому зарадити? На­віть висловити своє співчуття не мав права.

Горак не поминув мене, а зупинився, поставив на землю ящика з інструментом. І я теж мусив зупи­нитись.

—Коли б сьогодні не задощило,— спроквола ска­зав дядько Гаврило, глипнувши на небо.— Он як ластівки низько літають.

Він скинув кашкета і провів долонею по коротко­му сивому волоссю. Його сумні сірі, наче вигорілі на сонці, очі уважно обмацували мене, мружачись. Я не знав, про що з ним говорити. Розумів, що не­дарма Горак почав розмову. Щось його непокоїло.

—Хай бог перекриє крана,— пожартував, прихо­вуючи своє замішання.

Горак скупо посміхнувся, знову глянув на небо, потім на мене і скрушно мовив:

—Багато дечого навчились, а керувати погодою не в силі.

—Колись загнуздаємо,— пообіцяв йому, ніби те залежало від мене, чекаючи, коли ж дядько підійде до головного.

—Угу,— погодився Горак і пильно глянув у мій бік. Мені стало незручно, і я відвів очі, відзначив­ши, що в його погляді ні осуду, ні зневаги, ні прихо­ваної неприязні — лише потаємний біль чаївся у них. Я вкотре уявив себе батьком і поспівчував йому: серце ніяк не погоджувалось, що син злочи­нець. Серце!.. І замість того, щоб запитати, як жи­веться, я сказав:

—Як вам працюється?

—Роботи вистачає,— повагом, з гідністю відпо­вів Горак.— Люди будуються. Деякі, вибачай на слові, навіть на туалети стелять цинкову жерсть. А ти, чув, женишся на Савиній дочці.

Я промовчав, дивуючись, чого б то Горакові ціка­витись моїм одруженням.

—А Микола збирався у серпні,— зі смутком ска­зав старий — Уже й родичі знали. Брат Степан аж з Колими приїхав, а тут...— відвернувся, лапнув се­бе пальцями за очі.

—Хто ж, дядьку, винен? Не я ж уклав ножа Ми­колі в руку,—заперечив йому.

—Звісно, не ти. В тебе інша робота... Але брат приїхав, воно, бач, як вийшло,— він у відчаї мах­нув рукою. Одягнув кашкета, підняв ящика і непоспіхом пішов сутулячись. Виходило, я своє щастя будував на людському горі. І так триватиме доти, доки працюватиму. Дурниці, заспокоював себе, хтось же повинен займатися правопорушниками. Свідомість не в усіх однакова. Тоді було б легше. Колись, можливо, і настане такий час, до того йде­ться. І все ж кепсько на душі. В чужому місті, ма­буть, по-іншому сприймав би кожну закінчену спра­ву. А тут поспіль знайомі. З цим я вже змирився, але вряди-годи робота нагадувала. Та міняти її я не збирався.

Зустріч із Гораком ніби притлумила власні пере­живання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа...

Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ні­хто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й пе­реглянути газети? Краще посидіти.

Проте не читалось. Відчував внутрішнє напружен­ня і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати непри­ємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.

—О, ти тут,— мати стояла на веранді, збираю­чись замикати двері.— Що трапилось, Арсене? — ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.

—Нічого,— якомога байдуже відказав, уникаю­чи її прискіпливого погляду.— Відпочиваю.

—Правда — нічого?

—Звичайно,— стенув я плечима.— Вже у від­пустці.

—Е-е, ти мене не проведеш,— мати опустилася'на лавку.— Глянь мені в очі.

—Ах, не вигадуй,— відвернувся.

—Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось не­гаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до ха­ти,— мовила докірливо.