Бiблiйнi пригоди на небi i на землi
Шрифт:
І тут я зважився на відчайдушний крок.
Цікавитесь який?
Почав сам на себе небесну кару накликати! Аби настановити закоренілих у розбоях грабіжників на путь істинну до справжнього багатства...
– Хай мене грім поб'с, коли брешу!
– заприсягнувся я, сам жахаючись свого вчинку.
Подивився на небо - пронесло.
– Хай мене блискавка спопелить, коли щось криве мовив!
– мовив уже сміливіше.
Поглянув угору - пронесло.
– Хай хлябі водні розверзнуться, коли хоч гріш втаю!
– вже зовсім хоробро збрехав я і на доказ тупнув ногою.
Нараз твердь піді мною захиталася, розверзлася чорна безодня і вмить поглинула мене.
17. У пеклі хоч і тепло, та хто туди забажає
"Цього Іона не чекав. Але оскільки зробити щось було неможливо, він вирішив терпляче очікувати наступних подій в своєму дивному новому приміщенні".
Я опинився в абсолютно темній і вогкій камері. Пітьма - хоч в око стрель. Звідкілясь повівало смородом, ніби я вскочив прямісінько в гальюн.
Я витягнув руки і сунувся навмання. Тицьнувся сюди, тицьнувся туди скрізь були вогкі і драглисті стіни, ніби ух слимаками вимазали. Заходився було обтирати одну стіну полою, коли це вона раптом конвульсивне здригнулася, а потім дрібно-дрібно затрусилася.
Хтось зареготав страшним утробним басом:
– Ха-ха-ха! Ой, не лоскочи, бо я не втримаюсь, і тебе перетравлю... Хи-хи! Ой, не можу!.. Ха-ха-ха!
Волосся в мене стало сторч, а сам я з ляку задубів, як на лютому морозі, хоч у камері було тепло і навіть задушливо.
– Ц-ц-ц-ц-це де я?
– тільки й спромігся, що процокотіти зубами.
– У череві китовому, - відповів той же утробний голос.
– Хо-хо...
– А хто ц-ц-ц-це говорить?
– Черево.
– Яке черево?
– Моє, китове.
"Дурить, гнида, - вирішив я.
– Морочить мені голову, бо знає - тут не дуже роздивишся..."
– Значить, у череві?
– Авжеж.
– У китовому, кажеш?
– Точно.
– А хіба ж може черево розмовляти?
– Це як у кого, - охоче пояснив утробний голос.
– У мене, наприклад, може, бо я кит-черевомовець. Та й подумати: треба ж арештантові хоч з кимось слівцем перекинутись. Хоч би й з наглядачем.
– Так ти наглядач?
– Передусім - в'язниця.
– Як же так?
– А просто - за сумісництвом.
– Виходить, я - ув'язнений?
– Виходить, що так.
– І надовго?
– На п'ятнадцять діб.
– Ото!
– Не огокай! Строк покарання відміряли в самий раз, бо твою провину вирішили вважати дрібною. З деяких міркувань...
– Це ж яких, цікаво?
– Тобі краще знати.
– А тобі доля в'язня байдужа?
– Моє діло мале: за наказом згори хапати і тримати, поки строк покарання не мине.
– І щось за це маєш?
– Та не так щоб і розкішно - за харчі.
– І добре годують?
– Найдрібнішим планктоном! Можна сказати, на голодній пайці тримають...
– А ти що?
– Та нічого... Славословлю і за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають... Тьху, гидота яка!
Обидва сумовито замовкли. Невеселі думки заснували в моїй голові.
– Боже мій!
– заскиглив я.
– Змилуйся над смиренним рабом твоїм.
– Молодця!
– похвалив мене голос.
– Повідомляю: термін ув'язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно роєшся і невтомно вихвалятимеш Всевишнього.
– То це він мене сюди запроторив?
– А хто ж іще?
– Виходить, ти слугуєш Всевишньому?
– Ні, богу морів Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олімпієць Зевс уклав з твоїм Всевишнім угоду про товариську взаємодопомогу. Отож, у відповідь на дружнє клопотання канцелярії Сьомого Неба про затримання у володіннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втік з терену, підвладному Всевишньому...
– Ясно!
– урвав я його осоружну канцелярську мову.
– Можеш перепочити...
Тільки тепер я усвідомив до кінця власну приреченість. Оце влип! З корабля та в стравохід. Сів я просто у калюжку (певно, шлункового соку) і зажурився. Трапилось як у того невдахи: хотів минути пень, та за колоду перечепився...
А кит-черевомовець питає:
– Як тебе, злодюжко, звати?
– Іоною, - відповідаю, про всяк випадок не реагуючи на образу: зневага до в'язня - святий обов'язок наглядача.
– А тебе як величати?
– Невже не знаєш?
– Звідки? Я ж уперше...
– І то правда! А звуть мене Левіафаном.
– Що ж, будьмо знайомі!
– А куди дітися? Ти, Іоно, той - влаштовуйся. Зараз я відкрию вентиляційні отвори, світліше стане. Роздивися в череві, що там і до чого...
І справді, вгорі розсунулися два очка, крізь які кити фонтани пускають, і в череві одразу посвітлішало.
18. Не лякай в'язня тюрмою: то його хата
"Перший: Да, веселий разговор.
Другий (зітхає): Що да, то да".
Я озирався навсібіч. Черево Левіафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за ліжко.
Я звів очі і аж застиг від захвату - над ложем було повно парсун найвродливіших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мій смак, спокусниць. Отакий набір подекуди й понині можна побачити в парубоцьких келіях. Але хто ці гарні, мов мрія, зображення чарівниць сюди притаскав?
Під кожною парсуною був напис, що в сукупності дещо нагадувало шлюбні оголошення:
БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.
ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
КОМУ ЩО, А МЕНІ ПАРУБОК.
НЕ ЛІЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
КРАЩЕ ХВОСТАТА, НІЖ ЯЗИКАТА.
ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА.
ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
"Таж хіба я проти?
– подумки мовив я.
– Та я за одну живу нереудочку віддав би усю цю картинну галерею!"
Аж тут я застеріг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубі: