Чтение онлайн

Михайло Прокопович ображено шморгнув носом.

— Ну да, — сказав він, — коли б фонди були, коли б фарби не розпливалися, та коли б не поскупилися і бригаду художників з Києва виписали, так було б все в порядку, а так… А так ясно… А так невістка винна…

Грець його не слухав. Він думав, як пояснити дружині факт зникнення абсолютно нових калош…

Гені Балабану минув уже двадцять третій рік, а він все ще «шукав себе».

Правда, часом його шукали родичі і знайомі по витверезниках і по інших подібних закладах.

Що ж до самого Гени, то він «шукав себе» в різних професіях. Пошуки починалися з того, що Гені будь-що хотілося розшукати в собі який-небудь талант.

Ну, хоча б поетичний. У поетів не життя, а мрія. Поетів друкують і по радіо їхні вірші передають, поетові портрети в журналах вміщують. Дівчата колективно і організовано в поетів закохуються. Бути поетом приємно і вигідно.

Був час, коли Гені здалося, що він вже відшукав в собі поетичний талант. Але для інших, зокрема для літконсультантів і для редакторів, Генин талант був захований так глибоко, що, не дивлячись на самовіддані пошуки, вони так-таки нічого й не знайшли.

Згодом Гена захотів стати музикантом, але інтриги керівників ресторанного джазу на вокзалі не дозволили йому посісти вакансію ударника. Зараз в ресторанному джазі гатить у барабан інший. Залишалася кар’єра художника, бо Гену все ще нестримно тягло в компанію муз і грацій.

Довелось відмовитись і від цієї професії з дуже простої причини. Щоб стати бодай паршивим абстракціоністом, треба мати терпіння розмазюкувати фарби на полотні, а якраз саме терпіння у Гени не вистачало.

Музи і грації були примхливі і вперто не хотіли взяти Гену до свого гурту.

Гена вже було зовсім повісив вуха, тим паче, що до нього вже кілька разів навідувалися хлопці з народної дружини і, хоч делікатно, але все ж таки нетерпляче питали, доки Гена «шукатиме себе».

І тут Гені на виручку прийшов Додік Складайвітер.

— Старик, — сказав Додік, — наплюй на все і хиляй у художній інститут.

— Був, — похмуро відповів Гена, — не приймають.

— А-а, ти слухай, що я тобі кажу. Студентом тебе, ясноє дєло, не приймуть, бо у тебе, ясноє дєло, таланту нема. Ти хиляй у натурщики. Не професія, я тобі скажу, а малина. Ти собі стоїш і в стелю попльовуєш, а тебе малюють і ще ж тобі і гроші платять.

— Справа навіть не в грошах, — зітхнув Гена, — папа мене не зобижає, от коли б довідку вони мені дали, що я у них працюю, щоб мене ці дружинники не мучили…

— Ясноє дєло, дадуть, — заспокоїв його Додік, — як раз плюнутию

…Гені колосально повезло. Його прийняв сам декан художнього інституту, сухорлявий меткий старичок, з живими, допитливими очима.

— Так, так, — тарабанив декан пальцями по столу, — в натурщики, значить? Так, так, святому мистецтву хочете послужити? Похвально, похвально. Так, так, а що ви взагалі, молодий чоловіче, вмієте робити?

— Бачите, я… — почав Гена, але старий вже його не слухав.

— Роздягайтеся! — тоном наказу буркнув він.

— Як?

— Скидайте сорочку.

І от вже Гена стоїть перед деканом без сорочки і без майки, притримуючи руками штани. Ну, зовсім як на прийомі у лікаря. Декан мовчки барабанить пальцями, кривиться, наче його примусили ковтнути ложку гірчиці, і раптом вибухає:

— Слухайте, молодий чоловіче, а ви не подумали, кого з вас можна писати? Сталевара, рибалку, тракториста чи, може, космонавта? Стисніть пальці в кулак, зігніть руку в лікті, так! А тепер подивіться на свої мускули. Подивіться і скажіть мені, що це таке? Це руки мужчини чи це торочки від бабусиного фартуха? Скільки вам років?

— Двадцять четвертий… — промимрив Гена.

— Двадцять четвертий! — вдарився об поли декан. — Ручусь, що за цих майже чверть століття в своїй правиці ви не тримали жодного предмета, важчого за ложку. Бо коли б це було навпаки, ви б мали хоч сякі-такі натяки на біцепси. А торс! Юначе, у вас класичний торс нероби, але ніхто з художників ніколи не захоплювався таким сюжетом.

Гена зробив останню спробу:

— Скажіть, хіба ви пишете тільки людей фізичної праці? А інтелектуальність?..

Декан пошукав на Гениному обличчі сліди інтелектуальності, затримався поглядом на лобику, що на два пальці возвишався над бровами, і не сказав нічого.

З його погляду Гена зрозумів, що про кар’єру натурщика треба забути.

Доведеться, мабуть, знову шукати. Бодай довідку з місця роботи, бо можуть бути великі неприємності.

У мене є знайомий. Він дуже розумний. І я йому навіть заздрю. Про що б я не говорив, у мене все воно якось дуже прісно виходить. Навіть тоді, коли я свої думки віршами викладати починаю і різними епітетами-метафорами розквітчую. А йому досить одне-однісіньке слова сказати — і всі на нього увагу звертають.

Стоїмо ми на художній виставці. Мені картина дуже сподобалась, і я вголос своє захоплення висловлюю:

— Ви подивіться, як тонко художник передав всі відтінки вечірнього неба! А ця берізка! Мені здається, що її листочки пахнуть!

Мій знайомий глянув спідлоба і кинув через губу, наче плюнув:

— Примітив!

І всі на нього увагу звернули, а дехто навіть з повагою подивився. Видать, у людини неабияка ерудиція, коли вона тільки глянула на картину і отак безапеляційно перекреслила її. І головне, не посперечаєшся, заперечувати не станеш! Які тут можуть бути розмови?

Примітив — крапка!

Або сидимо у гостях, про новий роман сперечаємось.

Один каже, що образ Марисі йому сподобався. Це, мовляв, авторська удача, знахідка, можна сказати. Інший каже, що образ Василя не зовсім вдалий, занадто залітературив його автор, я хвалю мову твору. Кажу, що дуже хороша, народна мова у романі. А мій знайомий недбало кинув через губу:

— Примітив!

І все. І суперечка наша зашкварчала і згасла. Якось навіть ніяково стало. Виходить, що ми наче оті маленькі дурники сиділи і переливали з пустого в порожнє, а роман взагалі доброго слова не вартий, і одне, що про нього можна сказати, це — примітив.

Так завжди. Про що б не зайшла мова, мій знайомий завжди на висоті, і всі чомусь до його думки прислухаються, хоча думка та завдовжки із заячий хвостик. А мені не везе…

…Сидимо у цирку. Акробат під самісіньким куполом, розгойдується, під ним ніякої сітки, у мене серце завмирає, я за сусідове коліно хапаюся, ніби сам боюся впасти, а знайомий мій сигарету розминає, антракту дожидаючись, і недбало кидає через губу:

— Примітив!

На стадіоні сидимо. Тільки що Базилевич мало не з середини поля увіпхнув такого голяку, що стадіон ахнув, завмер і аж тоді заревів, а мій знайомий струшує з сигарети попіл на лисину якомусь дяді і кидає недбало через губу: