Чтение онлайн

— Джой добре знає місце, куди приходять самогубці. За тисячу доларів, які одразу ж вручає Джой, кожен з них ладен їхати на край світу.

— І ви рятуєте його від самогубства й даруєте вічний рай, — випередив Хілду Френк, натякаючи на розумових калік, яких потім Джой Блеклі залишає на дорогах Штатів.

— Саме так, Джім. Ті, хто виходить звідси, вже не можуть відрізнити життя від смерті й приймають її як зміну дня й ночі.

— Що ж, наука завжди вимагала жертв, — втішив Хілду і себе Френк. — До того ж, міс, науку ви творите в ім’я безпеки Америки, — підкреслив Френк, мимоволі прислухаючись до глухих ударів, від яких ледь чутно здригалася земля.

Хілда збагнула занепокоєння Френка.

— Ви чуєте молотарку Макларена. Це явище можна назвати конкретніше: «Малькольн стука у двері», бо увесь він літає в цій жахливій хвилі і ніяк не може пробитися до мене. Я іноді думаю, Джім, чи не за гріхи карає мене господь і змушує чути цю безугавну колотнечу? Можливо, душа Малькольна знає про мою наругу над ним і його дружиною і його прохання почули боги й загнали мене в це кляте підземелля? Але ж я хотіла, щоб хвилею гравіталу володів не лише Острожний, а й наш Малькольн. Невже ви не можете нічого зробити — припинити цей експеримент?

— Вам нічого боятися, міс Хілда. Гадаю, ближчим часом тут пануватиме тиша і спокій.

— Я не боюся смерті, Джім, але оця гупанина діє на мене, як звук хронометра. Мені часом здається, ніби я чую пульс усього живого на землі. Біопульс того, що я хочу кинути в прірву розумового каліцтва. Всі дізналися, що я тут, і не Дають мені спокою ні вдень, ні вночі. — Хілда поквапом відвернулася від Френка.

— Вам треба спочити. Через три дні обіцяю вам цілковитий спокій. Феномен Малькольна повернеться до свого природного стану й відпустить тлін його душі.

— Ви хочете сказати, що Острожний таки відкрив закон гамування гравіталу? Він відкрив закон керованого гравіталу? — похопилася Хілда.

— У вас проникливий розум, міс Хілда, — зауважив Френк, дивуючись з хижого блиску очей своєї співрозмовниці. — Вам приємно знати, що Острожний відкрив досі невідомі енергії і світ вшанує його золотим пам’ятником?

— Навряд чи світ дізнається про це відкриття, Френк. Я добре знаю вас і Президента, — єхидно сказала Хілда й з насолодою відкусила налитого медом щільника.

— Усе залежить від Острожного, міс Хілда. Америка — країна великих і рівних можливостей. Тут кожен має право вибирати свій шлях.

— Ви забуваєте, що Острожний не американець, сер. Чи я відстала від життя і все уже змінилося, Джім?

— Хто знає, - ухилився від відповіді Френк. — Усе тече, усе міняється. А вчений, я маю на увазі великого вченого, міс, стоїть над націями і державами: його розум належить планеті. Але не всі вчені це розуміють, і тому нам, грішним, доводиться втручатися в особисте життя генія, щоб не загубилося його відкриття.

— Ви справжній американець, Джім. Я навіть люблю вас, Джім. І дуже хотіла б, щоб ці почуття були взаємними.

— Хіба є причина сумніватися?

— У жінок, окрім розуму і телекінезу, дуже розвинені передчуття, Джім. Цієї таємниці навіть мені не вдалося збагнути. Це, мабуть, лежить за межами реального, в душі. І хоча невловима душа має властивість іноді опинятися в п’ятах, ніхто не знайшов її постійного пристанища.

— Я без передчуття знаю, що ви мені дорогі, Хілда, і я тяжко страждаю від того, що ви опинилися на фермі Гленда. Але, гадаю, вашому капітану час готувати яхту в далеке плавання. І якщо на те буде воля мого Президента, я з надією на добро ступлю на палубу вашого вітрильника.

— Рожеві мрії, Джім… Ходімте краще подивимося на те, чим ви хочете потішити свого Президента. — Хілда підвелася з-за столу, підійшла до вмонтованої в стужавілий гіпс шафи з чорного дерева, добула звідти дестабілізатор хвиль і подала його Френку. — Носіть завжди при собі, Джім. Ніхто не знає, коли і в якому районі наші установки працюватимуть у бойовому режимі. А я не хочу, щоб Джім Френк носив у кишені рулетку і міряв кроки власної тіні. Остання фраза змусила Френка здригнутися, і він поквапом перехопив з рук Хілди рятівний дестабілізатор, важкий і чомусь холодний на дотик. Френк не міг повірити, що інші, хто не мав цієї дивини, схожої на пластиковий брикет, навіть не здогадуються, як кожної миті можуть забути своє ім’я, своїх рідних, забути, що вони обдаровані розумом люди і, ніби привиди, працюватимуть за шмат хліба, підкоряючись радіокомандам Хілди Брайнт.

— Я ніколи не думав, що це реально і… так страшно, Хілда, — тихо мовив Френк. — Але як вам поталанило дуже швидко впоратися з кодом програм і системою захисту?

— Я не була такою в роботі, як Малькольн, і почала з того, що ви досі тримаєте в руці, Френк, — говорила Хілда, й Френк розумів: вона святкує перемогу над ним і над усіма, кого може з мільйонера перетворити на щасливого блазня.

— Мені все ще не віриться, що моя особистість, тобто саме той Джім Френк, якого я знаю, залежить від такої дрібниці, - сказав і зважив на руці дестабілізатор. — А як же інші, міс? Хто визначить, кому в Америці буде дозволено носити цей «біонік»? І якщо інші дізнаються про його існування, то на нас полюватимуть, як на зайців: кожному захочеться мати в кишені цю надійну річ. Зрештою, його просто розшифрують і почнуть продукувати, як транзистори, і незабаром світ закується в надійні лати, а ваше відкриття, міс, стане дитячою забавкою.

— «Біонік», як ви назвали дестабілізатор хвиль, не розбирається, а просто вибухає, Джім. Носіть на здоров’я і не думайте про інших. Тим більше, що над Америкою, як ви переконані, ніколи не спрацює нейрошоковий імпульс.

Френк розумів: Хілда — найстрашніша людина в світі, а її «біоніки» — не що інше, як власний капітал, і продасть вона свої чорні брикети недешево. «Вона може стати найбагатшою людиною на планеті, і тоді невідомо, до чого ще додумається її гострий розум. І навряд чи хто зможе проконтролювати її заводи, які продукуватимуть незриму смерть. Ні, її не можна ні залишати у підземеллі Гленда, ні випускати під сонце…»

Спільна робота над приборканням хвилі гравіталу здружила Павла й Кукудзі. Тепер вони щовечора збиралися у затишному будинку Острожних за традиційним чаєм.

Павло готувався до обіду, як до офіційної зустрічі з керівником наукового центру Ранчо Доута, де мав звітувати про своє відкриття у вузькому колі вчених. Коди ж з’явився лише Вундстон, Павло навіть образився за таку неувагу, і це помітив, як завжди, балакучий Вундстон. Він заговорив до всіх, адресуючи тост Острожному:

— Бачу, всі звикли вважати товстуна Х’ю невдахою і запрошують до столу, шануючи лише мої колишні заслуги в науці. Я й сам уже з цим змирився. Але кажуть: чужа біда має зворотний бік, і для іншого може стати приємною несподіванкою. Довірливий фантазер Дейвід Рассел вивів мене із злиднів, але змусив пожертвувати саном ученого. Я мало не став попихачем і тяжко страждав над заходом своєї зорі. Але, як каже й стверджує містер Острожний, енергія виникає, коли її збудити. Мою долю збудила смерть Рассела, і я сьогодні маю засвідчити високоповажному товариству, що містера Вундстона призначено, як не дивно, керівником першого в світі міжнародного наукового центру, що віднині називатиметься Інститутом енергії імені Малькольна Макларена, — без патетики виголосив Х’ю. Із скорботним виразом закінчив: — Прошу випити і вшанувати мовчанкою нашого талановитого колегу, чиє ім’я носить інститут у цих забутих богом, але освячених розумом пісках.