Чтение онлайн

— Для цього досить вашої заяви, Павел. Але мені не подобається ваш песимізм. Якщо ви скажете, що ми сьогодні востаннє сидимо разом, то я нікуди вас завтра не пущу. Або разом з вами і Кукудзі ввійду в штрек підземного полігона. Майте на увазі, любий Павел, я приїхала не лише з приводу гравіталу, а ще й запросити вас і чарівну місіс Кет відпочити на нашій дачі. Джім купив чудову дачу. І дуже дешево. Це, напевне, зумовлено тим, що вона на одному з островів у районі Бермудів. Дехто вже почав боятися аномалій природи в тій зоні. Особисто я і Джім не віримо в ті брехні.

— Ви давно живете у цих апартаментах? — запитав Павло, і це захопило Мері зненацька.

— Одразу ж, як тільки дізналася, для кого приготували сучасну печеру, я чатувала, щоб прийти вам на поміч. А потім навіть звикла й ховалася тут від Френка. Ми іноді сиділи з Хілдою Брайнт, і вона демонструвала слайди з дослідами над її суперпсихами. Я переконана, що Хілда Брайнт — взірець неофашистки. Хілду треба просто знищити. Доки не пізно. Разом з її шедеврами, за які їй заплачено сотнями мільйонів. Наші генерали завжди щедрі, коли мають справу з такими, як Хілда Брайнт. — Мері розкрила свій фоліант. — Я вам хотіла дещо прочитати, як обіцяла. Про той снаряд, що розірвався над головами нещасних: «Усі сторони світу вкрила темрява. Здійнялися урагани, що несли зло. Хмари з ревищем здійнялися в небо. Здавалося, навіть сонце починає ходити по колу. Світ, охоплений полум’ям цієї зброї, був, здавалося, в лихоманці. Слони, обпечені полум’ям зброї, були охоплені жахом».

Далі Мері заговорила, ніби читала завчений текст:

— Тисячі людей, слонів, колісниць спопелила ця зброя, вода кипіла в річці, і на мілині потім знаходили обвуглену рибу. Ті, хто ще був живий, кидалися до річки, щоб змити з себе порохи, підняті з землі шаленим вибухом. Усі бігли до води, бо сподівалися вижити після цілющої купелі. Ця зброя, Павел, убивала плід у жінок, і жодна з них, якщо й залишалася живою, не могла вже народити дитину. У тієї цивілізації вже була зброя «пошупаті». Послухайте, Павел, і скажіть, чи не про нас це написано ще чотири тисячоліття тому? «…Здригнулася земля під ногами, разом з деревами захиталася. Збурились ріки, навіть велетенські моря захвилювалися, затріщали гори, сполохались вітриська. Померк вогонь, затьмарилось променисте сонце… При зловживанні цією зброєю може статися велике нещастя!» Це, Павел, слова далекого літописця, котрий застерігає нас: «Там, де користувалися цією зброєю, дванадцять літ не йде дощ».

Павло був приголомшений: «А можливо, то була енергія гравіталу?»

— Як по-вашому, Павел, то була зброя жителів нашої планети чи варвари з інших світів випробовували зброю, обравши полігоном нашу планету?

— Нам поки доводиться лише вірити в те, що написано… Ви готуєте мене до зустрічі з Хілдою Брайнт? Але прошу більше не розповідати про ваші жахи. Вигадані й реальні.

— Гаразд, — погодилася Мері. — Проте ви не можете залишитися байдужим, знаючи про тотальну зброю Хілди Брайнт. Нехай поки на рівні лабораторних дослідів.

— Знаєте, Мері, я набагато щасливішим був там, на Ранчо Доута, в тих несходимих пісках, де так хочеться посидіти на березі річки в тіні звичайнісінької верби. Там нас лякає тільки Том Уоррен… До речі, Гленду відомо, чим займається його квартирантка Хілда Брайнт?

— На його думку, ви і Вундстон робите те, що свого часу призвело до атомної бомби. Тільки ви працюєте над чимось жахливішим, що обов’язково закінчиться трагедією, таїну якої не розкриють ті, хто прийде на цю землю через кілька тисячоліть. Звичайно, їм, як і нам, легше буде зіпхнути все на зміну магнітних полюсів або на комету чи на парад планет, і ніхто не відважиться, як і ми сьогодні, стверджувати, що мамонти загинули миттєво, навіть з жмутками трави в зубах, бо неподалік вибухнула бомба «пошупаті». І, напевне, не одна. Мені здається, Павел, наша планета не раз тьмарилася на найвищій точці цивілізованого апогею, щоб усе забути й знову навчитися убивати цілі народи. Нашу планету треба назвати Антитезою: тут усе живе за рахунок чужої смерті. О, ви не слухаєте мене. Я хотіла, щоб ви збагнули причину мого страху.

— Я вас уважно слухав і думав, як з’явилися Хілда Брайнт і ви, Мері…

— Ви порівняєте мене з Хілдою?

— Ви, Мері, страшніша. Бо страждаєте від лютих заздрощів до всіх, хто чогось досяг у світі й вивершився над вами. Тому ви дуже жорстока людина, місіс. І те, що ви привели мене сюди й повідомили про замах на мою особу, зроблено не з любові до Павла Острожного. Вам потрібен код, якого не встиг повідомити Малькольн. Я знав це давно, можливо, тоді, коли ви продали Макларена за ті мільйони, якими купили собі диригентську паличку, щоб командувати не лише Х’ю Вундстоном. Ви хотіли б осідлати й Хілду Брайнт. Але вона з іншого відомства. І ви ладні назвати її ворогом номер один, щоб не тільки я і Кукудзі, а й інші вчені одцуралися від неї.

Павло добув з кишені план лабораторного експерименту, який мав провести Малькольн. Острожний підготував його ще до зустрічі з Мері Френк.

— Ось те, що ви просили. Зрештою, ви маєте право. Але вже зараз, Мері, ви повинні дати собі обіцянку, що хвиля Малькольна ніколи не вирветься на волю. Ні ви, ні я сьогодні не можемо твердо сказати, що ця хвиля не торпедує планету, як «пошупаті», після чого дванадцять літ не йшов дощ і все вигорало дотла.

Мері, здавалося, не почула всієї фрази: Острожний назвав ефект гравіталу хвилею Малькольна.

— Ви… заявляєте це офіційно? — уточнила Мері. — Невже вам не хочеться обезсмертити й своє ім’я?

— В обмін на безсмертя, Мері, я виторгував у хвилі життя. Гадаю, цю гру можна назвати чесною.

— Я просто вражена, Павел, — зашарілася Мері. Те, заради чого Джім Френк розробляв операцію «Діоген», виявилося настільки доступним і банальним, що нічим навіть похвалитися перед Президентом. — Така великодушність і вірність дружбі! Незважаючи на те, що ви люди з різних світів і служите різним ідеям.

— Учені, Мері, завжди служили людству, — заперечив Павло. — Я назвав цю хвилю саме так, напевне, ще й тому, щоб легше було ввійти в шахту полігона: там мене чекатиме хвиля Малькольна. Я не хочу, аби ефект гравіталу став знаменитим тільки тому, що убив Малькольна. Насправді ж і хвиля, і Малькольн стали єдиним цілим…

Роджерс Оулт прийняв Катю і Тійоку в рожевій залі своєї вілли, схожої на щелепу дракона з високими вежами кам’яних зубів. Каті так здалося з першого погляду, коли спортивна машина Джіма Френка, в якій вони прибули, зупинилася у напівзакритому дворі з густими газонами, що осінньої пори здавалися штучними, а підстрижені та причесані створювали враження килимів довкола ваз, тесаних з чорного, сірого та червоного гранітів.

— Як тут похмуро, — стиха обізвалася Тійока.

Вазони були вже порожні, наче важкі келихи. Тійока з Катею мовби спізнилися на велике бенкетування, що прогуло над віллою, залишаючи по собі єдину згадку: газони зеленої, бузкової і майже білої трави, привезеної й висадженої в торф’яних горщечках.

Але приємно вразила підкреслена розкіш зали. Тут було ніби порожньо і в той же час затишно й урочисто. Зліва, в куті, горів камін зі срібним окуттям. На одному з трьох оземкуватих шкіряних крісел сидів старий Роджерс Оулт в елегантному білому костюмі. Поверх тонкого чорного гольфа, що приховував зморшкувату шию, була одягнена рожева сорочка з срібними ґудзиками, в яких пурхали відблиски вогню з широкого відкритого каміна, відгородженого бронзовими ґратками, подібними до плетива ліан.

— Нарешті згадали прихильника вашого таланту, — за усміхався Роджерс до Каті. — Довго я чекав, поки набридне вам пустеля і заманеться глянути на ліси старого Роджерса. — Оулт простягав руки назустріч Каті й Тійоці, підводячись з крісла.

Жінки були вбрані по-дорожньому, і тому розкіш зали не пасувала до їхніх костюмів. Тійока з Катею трохи знічено дивилися на розписані стіни, стелю, на матову мозаїку підлоги, викладену білими трояндами й орнаментом, що брав кожну квітку в простору раму з чорного дерева.