Чтение онлайн

— Мадяри! — кричав капрал. — Батьки! Діти! Жони! Батьківщина кличе пас! Пощо воювати чужі землі? Нем імперія! Гура свобода!

— Революціон! Революціон! — загукали кірасири, потрясаючи гвинтівками. — Нем імперія! Нідер міт'м кріге! [477] Мир. Я хочу миру!..

Це вже не був взвод, і це вже не були солдати австрійської армії, це були — угри, чехи, словаки, українці, хорвати, німці, поляки, євреї, цигани, це були сини, батьки, брати, чоловіки — з гвинтівками в руках.

Вони враз заспівали щонайменше двадцять пісень зразу: кожний тяг своєї — угр угорської, поляк польської, чех чеської. Мов п'яні, вони рушили вулицею вниз на чолі з капралом, що йшов без пояса і без кепі. Капрал крокував задом, здійнявши руки, віючи телеграфними стрічками по вітру. Він диригував усіма двадцятьма піснями враз. Хтось пальнув з гвинтівки в ліхтар. Тоді пальнули всі п'ятдесят. З оглушними співами, з безладною стріляниною вгору, мов навіжені, вони майже бігли, самі не знаючи куди і пощо.

Побитий, з розірваним коміром, фендрик стояв сторопілий на тротуарі, хтось з перехожих тицяв йому до рук його закаляне кепі, але він не бачив, не чув нічого, нічого не розумів. Очима, повними жаху, він дивився вздовж вулиці — вслід своєму, колишньому своєму, взводові…

Розкішний лаковий фаетон — то було ландо самого полковника фон Таймо — промчав вихором знизу Графської на Центральну вулицю. Біля дантиста Кирчика фурман згарячу осадив скакунів. Дама в манто й розкішному боа срібного песця стрибнула з ландо і побігла в браму через двір до старого облізлого флігеля. Вона моторно збігла ламаними східцями на другий поверх. Не постукавши, вона шарпнула двері, оббиті клапіттям чорної церати. Просто з порога вона гукнула в сутінок кімнатки:

— Швидше, хто тут є?!

Назустріч оклику, назустріч несподіваній гості з зім'ятого ліжка підвівся скуйовджений Піркес. Він лежав роздягнутий під ковдрою і був блідий.

— Аглая Вікентіївна? — витріщився він ошелешений.

— Швидше, вставайте, ах, чорт!

— Ви ж…

— Це навмисне! Швидше! — двома фразами вона з'ясувала все. — В австрійській армії зараз буде повстання. Більшовики спробують захопити владу.

— Аглая Вікентіївна, я не знав, що ви…

— І прекрасно! Зате я про вас знаю все. Швидше! Член комітету, який керує партизанами, якраз у партизанів. Але я знаю, що вам відомий ліс, де Зілов з партизанами. Їх негайно треба повідомити. Нехай ідуть просто до міста.

Тільки тут Аглая побачила, що Піркес аж прозорий, що він, очевидно, нездужає.

— Що з вами таке?

— Дурниці!.. — Піркес напнув на себе ковдру і сів на ліжку. — Невеличка кровотеча з легенів, розумієте, тебеце. Явку партизанів знає тільки Одуванчик…

— Знаю, така патлата дівчина. Зразу ж хай біжить!

— Я її негайно знайду. Але ж одверніться, я вас дуже прошу…

Аглая схопилася, одвернулась. Піркес скинув ковдру і звівся, але голова закрутилася, він захитався і, перекидаючи стілець, поточився на підлогу. Аглая підхопила його і посадовила.

— Ну, покріпіться, милий, покріпіться… Ах, чорт! Де у вас вода? Ні, ви нікуди не здатні! Яка адреса дівчини?

— Ні! — нарешті звівся Піркес. — Ні, вам вона не повірить. Я йду.

Аглая його підтримувала під руку і подавала частини туалету.

— Ви сядете в ландо… я довезу вас до Одуванчика… а тоді сама в комітет. Наші комітетчики вже розійшлися по селах і піднімають селян. Робітники готові. Якби ж дати зброю хоч сотні чи двом робітників! У повіті австрійців дивізія — якраз десять тисяч. Але офіцерів не більше п'ятисот, — оце й буде реальна ворожа сила. Ви, Піркес, зразу ж повернетесь сюди. Раз ви нездужаєте, ви будете зв'язковим.

Піркес був готовий. Підтримуваний Аглаєю, похитуючись, він вийшов до ландо.

Вулицею котила безкрая юрба австрійців — ще півгодини тому солдатів австро-угорської армії. Австрійці бігли по тротуарах і вулицею вниз. Вони гукали і зрідка пострілювали.

— Керкер! [478] — гукали одні. — Командо! [479] — гукали інші.

Одні бігли до ставки командування — роззброювати, арештовувати, нищити. Інші кликали до тюрми — випускати на волю арештантів.

— Прекрасно! — зраділа Аглая. — Половина звільнених з тюрми охоче візьметься до зброї! Жени! — штовхнула вона фурмана. — Щодуху жени! Вони можуть помітити, що ландо полковника Таймо, і нам тоді прийдеться пропадати!

Полохаючи юрбу, від станції скакав кінний кірасир. Груди його були розхристані, кепі набакир. Він розмахував оголеним палашем. Дзвінким, сильним баритоном він одчайдушно співав:

За чверть години Одуванчик плигнула на тормозну площадку поїзда, що рушав зі станції повз першу кілометрову будку на волочисько-могилівській колії. За чверть години вона мала бути на Подільському Посту, а звідти, якщо Варка дістане коней в Коростовцях [481] , — кіньми, а ні — то просто бігцем ті п'ять кілометрів до Зілова в ліс.

Офіцерів, котрі знайшлися в ставці, солдати виволокли на вулицю з криком і посвистом. То були штабні ад'ютанти та інтендантські урядовці. З них здирали офіцерські відзнаки і відбирали револьвери й кортики разом з поясами. Потім всіх вишикували по восьмеро в ряд, взяли в каре і, закидаючи грязюкою, повели до тюрми.

Одначе тюрми вже не було. Її щойно розбив інший натовп. В'язні — залізничні робітники, селяни околишніх сіл, демобілізовані фронтовики, а з ними й злодії, та спекулянти — висипали на вулицю. Натовп приймав їх в обійми — підкидав угору, дарував їм тютюн, яблука, мадярські цигарки. Охоронники тюремної команди вже тягли хмиз, солому та потрощені дошки — палити тюрму.

Тоді штабних офіцерів роздягли голими і, захлинаючися реготом, пустили на чотири вітри. Офіцерську одежу розподілили між в'язнями, випущеними з тюрми. Тюрма тим часом вже палала.

Галька Кривунова теж вийшла з тюрми разом з усіма. Вона просиділа понад два тижні. Вона відбігла осторонь від юрби і роздивлялася. Вона нічого не розуміла. З тюрми звільняли самі австрійці — ті ж таки, що й засадили її туди. Окупанти. Вони били офіцерів і трощили тюрму. Очевидно, і в них революція. Значить, революція вже знову скрізь? Значить, у місті більшовики? Галька кинулася на базар. В місті вона знала тільки базар — сюди раз на тиждень вона приносила крашанки, сир чи масло. Базарна вулиця гуркотіла залізними шторами — крамарі рятували свої крамниці. Галька підбігла до рундука знайомої перекупки саме тоді, як та ладналася тікати додому, підібравши свої кошики.