Чтение онлайн

Кантину негайно знайшли. Вона містилася в одній з казарм на військовому плацу проти церкви. Охорона вже встигла збити замки. Величезну залу казарми обернуто було на винний льох. Вподовж обох довших стін на козлах лежали великі барила, їх було щонайменше десятків зо три. На днищах білою фарбою значилося: «Ром», «Слив'янка», «Коньяк».

Якийсь здоровенний гевал вже вихопив револьвера і стрельнув у днище першої ж бочки. Тонкий струмінь бризнув з дірки. Кірасир сів долі і зловив струмінь у рот. Фонтан рому бив просто в горло. Швидко й жадібно ковтав кірасир. За кілька секунд він звівся. Очі йому налилися кров'ю, він заточувався, він змахнув руками і дико заверещав, танцюючи й плутаючи ногами. Він був п'яний вкрай.

Тоді всі, в кого були револьвери, кинулися до барил. Стрілянина потрясла казарму. Кожна бочка вибухала десятьма струменями, мов водограй. До них кинулися з манерками, баклагами, казанками. Інші підставляли до струменів роти. П'яних відштовхували, і вони падали тут же, засинаючи під барилами. Під цівкою був уже новий рот…

На вокзалі зненацька з'явилася група, подібна до військової частини. В ній були галичани з левами на мазепинках, кілька вартових, ще менше цивільних. Всього чоловіка з п'ятдесят. Групу вели конторник колійної служби Головатько і курсистка-медичка Антоніна Полубатченко. Есери пройшли на вокзал і з вигуками «руки вгору!» вдерлися до телеграфу. Телеграфісти покидали ключі і звели руки догори. Антоніна Полубатченко мружилася до кожного — вона була без пенсне. Але повстання телеграфістів не обходило — їх справа була залізниця: приймати й відправляти службові депеші. Головатько покрутився в телеграфній, не знаючи, що робити. Потім він гукнув своїх і рушив до міста, до будинку міської управи. Не дійшовши кварталу, есери розсипалися цепом і з вигуками «слава!» кинулися в багнети, Антоніна Полубатченко, спотикаючись, бігла позаду. Але наступові ніхто не виявив ніякого опору. За пізнім часом управа була вже порожня. Навіть кривий сторож Никодим побіг грабувати кантину. Ключі від управи винесла Никодимова семилітня онука Марийка.

— Тільки ж глядіть мені! — сказала Маринка сердито, точнісінько, як казан завжди Никодим. — Щоб не натоптали мені ото на паркеті. Спокою посетителями нема…

Тоді Головатько проголосив себе головою місцевого самоврядування. Антоніна Полубатченко наділа пенсне і написала відозву до населения. І гінці мерщій понесли її до друкарні. Одначе друкарня була замкнена: друкарі побігли на вокзал розпитатися, що діється, що таке трапилося на світі… Стах і Золотар разом з робітниками із вагонних майстерень тим часом вийшли на Київський тракт. Взявшися попід руки тісно, робітники стали впоперек через шосе. Вони загородили шлях, вони спиняли селянські вози, закликаючи не грабувати, а роззброювати кірасирів, братися за гвинтівки, формувати загони і повставати проти гетьмана. Та назустріч порожнім возам важко сунули валки вже повних возів — з цукром, зерном, майном. Обминаючи заставу, вози звертали на ріллю.

— Нехай відберем, що німець узяв! — стьобали коней дядьки. — Грабуй награбоване! — линуло далі невпинно по шосе.

— Робочі! — розсердився старий стрілочник Пономаренко. — Та до кого ж ото ми говоримо? Таж воно кожне возом їде, двома кіньми скаче! Таж це глитайня! Робочому чоловіку такий мужик до пари, котрий пішака по зарібках ходе!

Робітничі застави розійшлися.

В цей час рою кірасирів з червоними стрічками на кепі пощастило перейняти коменданта гарнізону, полковника фон Таймо, коли він з ад'ютантами пробирався з полів зрошення до сусідньої станції. Їх поставили під мурами церкви і під бойовий клекіт батальйонної сурми — урочисто розстріляли.

Юринчук з партизанами перейшли територію залізниці і ввійшли в місто.

Але на розі Графської Степан і Костя відплигнули назад, хапаючись за бомби.

— В канаву! В канаву! — скомандував Костя. — Ложись!

Це було саме вчасно.

З рогу, від фотографії Лернера, де був хід до «Вишневого саду», загриміли пачками постріли. Кулі вдарили в брук, в стіни будинків, задзижчали над головами. З «Вишневого саду» перебігали скулені постаті. З льоху кафе безробітних офіцерів викочували кулемети, з горища скидали гвинтівки, цини з патронами виймали з буфетних шаф. Над вивіскою «Кафе» звисав біло-синьо-червоний прапор.

Степан гукнув «рамка двісті!», і партизани відповіли дружним залпом…

Піркес задихався від люті й образи. Ім'ям комітету Аглая звеліла йому бути тут для зв'язку. І от вже скільки часу так ніхто за зв'язком і не приходив.

Та тої хвилини, коли Шая, хитаючись, звівся і вирішив залишити свій пост, двері розчинилися і, задиханий, ледве тримаючись на ногах, ввалився Макар. Знесилений, він впав на канапу.

— Розумієш, — ледве прошепотів він, — коли в гімназії щось траплялося значне, ми завжди бігли до тебе, Шая. Скажи, що треба зараз робити? Починається всесвітня революція! Розумієш?

— Да! — сказав Піркес. — Я тобі даю півгодини. Де хочеш, ти повинен розшукати Аглаю Вікентіївну. Вона, очевидно, в вагонних майстернях з більшовицьким комітетом гуртує робітників. Ти принесеш мені від неї вказівки.

Це ж три кілометри звідси! — змолився Макар. — За півгодини?

— Ти ж форвард! — обурився Піркес. Макар зірвався і зник.

Групи озброєних кірасирів проходили передмістями Пеньки, Угольник, Кавказ — з краю в край. Від часів страйку вони добре знали, де живуть машиністи, помічники, кочегари. Вони хапали їх і вели до депо. Вони примушували розпалювати паровози і виводити під ешелони. Їм треба було негайно їхати додому.

Ешелон за ешелоном рушали від закордонного павільйону, з військової рампи, з товарної станції. Під блокпостом поїзди ставали в чергу. Кірасири лізли до машиністської будки і нетерпляче сіпали гудок. Паровози ревли без угаву. Швидше, швидше проїзди — давай путь проїхати іншим! Додому, на батьківщину! З війною покінчено! Настав мир!

Кантина в дев'ятому полку була немов на місці катастрофи у повінь. Прострілені в бочках дірки ніхто не затуляв. Питво вільно й густо точилося додолу. Високий поріг відділяв залу від сіней, і страшна суміш рому, слив'янки та коньяку дурманним озером пінилася врівень з порогом. Тут і там у ній плавали трупи. Поснулих п'яниць ніхто не займав, і, впавши, вони потопали. Новоприбулі розбризкували чобітьми страшне питво. Інші брали відрами просто з підлоги.

Селяни тим часом уже насмілилися. Австрійці вже не були армією. Вони були точнісінько такі, як і свої солдати рік тому, коли покинули фронт і рушили по домах. На них можна було вже гримати й матюкати. Селяни заїздили возами просто на військовий плац. Сокирами вони рубали двері бараків. Через віконця під дахами просто на вози вони викидали паки білизни, в'язанки черевиків, оберемки тужурок і штанів.

Тут натрапив на Нальчицького Кашин.

— Ой, понт! — зрадів Бронька. — Лафа.

Вони опинилися в бараку з причандаллям батальйону зв'язку. Бронька вже начепив на себе десяток телефонних апаратів. У мішок він набирав якісь ножики, інструменти, кишенькові електричні ліхтарики. Кашин від нього не відставав. Броньчин мішок був повний — більше він уже не міг захопити. Він кидав ящики додолу і трощив їх ударами чобіт.

— Гіп-гіп-ура! — репетував він, виконуючи дикий танець на польових сумках, телефонних апаратах, друкарських машинках. Електричні ліхтарики, батарейки, якісь баночки хрумтіли в нього під ногами. В ящики, повні електричних лампочок, він просто плигав з розгону.

Півста озброєних робітників, керовані більшовицьким комітетом, тим часом вирушили з вагонних майстерень. Вони розкинулися цепом і йшли проти вокзалу. Зустрічні кірасири кидали зброю і в паніці тікали геть. Дітворі, що бігла ззаду за цепом, Аглая наказувала підбирати покинуту зброю і зносити всю докупи в депо. Комітет вирішив зайняти вокзал, роззброїти кірасирів і оголосити в місті владу ревкому.

В цей час, одбивши й розсіявши офіцерів, партизани Юринчука спинилися на розі проти кондитерської Банке, звідки видно було вздовж і впоперек місто в чотири кінці, їх зразу ж оточили кірасири, розпитуючи, хто вони за люди і що збираються громити.

Зілов став на придорожній стовпчик, спираючись на плече Юринчука.

— Товариші! — заговорив він. — Проти власної волі вас прислано сюди неволити й грабувати нас, таких же селян і робітників, як і ви! — він говорив по-українському і по-російському, Ганс Бруне перекладав по-німецькому. Абрагам Цріні — по-угорському. — Товариші! Настав вам час відшкодувати свій невільний злочин. Беріть знову зброю до рук, шикуйтесь в батальйони — допоможіть нам скинути владу гетьмана! Пролетарі всіх країн, єднайтеся проти світового імперіалізму!