Чтение онлайн

Посеред плацу стояв Сербин Хрисанф. Він був без шапки, і волосся його тріпав вітер. Ліворуч від нього лежала розбита цина. Праворуч була купа вистріляних патронів. Кілька гвинтівок валялися долі перед ним. Одну він тримав у руках. Він заганяв обойму в магазин, упирав гвинтівку в плече, приміряв її високо в небо — просто в зорі — і сіпав гашетку. Потім клацав затвором і стріляв знов. Патрон за патроном. Коли дуло гвинтівки ставало гарячим, він кидав гвинтівку і хапав іншу. Він смалив у небо постріл за пострілом — немов туди, в небо, в зорі, в нікуди, до чорта, в торічеллієву порожнечу [486] хотів вистріляти всі, які були в світі, патрони…

Той листопад був не кращий за інші листопади. Сіялися дощі, дув пронизливий західний вітер, інколи падав іній по вранішньому тумані і знову облягала мжичка та сльота.

Втім, і самий світ був туманний і невиразний, як негода, як пізня осінь.

Довгожданий кінець чотирилітній світовій війні, нарешті, прийшов. В Німеччині буяла революція. Австро-Угорщина розвалювалася на шматки. Америка почала вільно господарювати в усій Європі, в цілому світі.

По декотрих німецьких гарнізонах на Україні утворювалися солдатські ради. Гетьмана зате підтримувала тепер Антанта. Але Київ обложили п'ятдесят тисяч повстанців. Німецька армія немовби заявила нейтралітет і обіцяла визнати ту владу за дійсну, котра переможе. Гетьман озброював білу офіцерню. Петлюра гуртував куркульські загони. З кордонів Радянської Росії відкрила наступ Червона регулярна Армія. Від неї тікали і гетьманські, і петлюрівські полки. Україна була оголошена театром воєнних дій.

Телеграф від австро-німецького кордону приніс ще одну вість. В результаті конвенцій про обмін військовополоненими репатріація розпочалася ще навесні, але зараз, в дні революції в Німеччині, після розвалу Австро-Угорщини, нікому до конвенцій не було жодного діла. Військовополонені покинули свої табори і рушили мерщій додому, на батьківщину, до Росії — і зразу всі. Це були сотні тисяч.

До сорока тисяч уже сьогодні зібралося на австрійському кордоні проти магістралі на перший великий залізничний вузол.

Телеграф повідомляв: полонені штурмують ешелони, що йдуть від кордону вглиб, вони заповнюють пасажирські поїзди, забивають товарні маршрути, обсідають дахи й буфери. Поїздів не вистачає, годувати репатріантів нічим, нема де переховати їх від негоди й дощу. Телеграф вимагав: поїздів, вагонів, паровозів!

Тисячі і десятки тисяч репатріантів поспішали сюди — до великої станції. Вони не знали, що тут на них чекає пастка. А коли б і знали, однаково б пішли, бо не повірили б. А якби й повірили, то пішли б все одно. Адже позаду був тільки полон і тиф, а попереду — рідна хата!

І що б вони мали робити інакше?

Адже ззаду, з-за кордону, тисли нові й нові тисячі. Адже ті, що вже пройшли попереду, з'їли все, що було в тісному прикордонні. Адже вони не мали де сховати від осінньої негоди своє голе і хворе тіло. Адже чотири роки небачена батьківщина ввижалася вже їм. І жах дурної загибелі при самісінькому порозі чотири роки небаченого рідного дому давив кожного з них. Голод, холод, жах і останній, божевільний напад туги за батьківщиною гнав усе вперед, тільки вперед.

Вони йшли, і кожний крок по цій, чотири роки угноюваній їхньою кров'ю, землі лишав по собі печальний знак — посинілий, вошивий труп…

Воші! Тиф!

Десятки сигнальних військових ріжків засурмили тривогу з усіх кінців. Німецький гарнізон станції й міста за півгодини перешикувався на бойовий стан. Сунув страшний ворог — невблаганний, непереможний, невразливий ні для багнетів, ні для кулеметів, ні для гармат, проти якого була безсила й контррозвідка. Сунула епідемія — висипний тиф. Сунули полчища вошей.

За півгодини німецький гарнізон навантажився на підводи й машини і бойовим маршем рушив геть.

Гарнізон виїхав за околицю станції, на територію старих військових казарм. Там гарнізон став, вислав густі цепи, цепи щільно взяли казарми в кільце і десятками кулеметних дул вищирилися на всі боки, на всі чотири сторони — проти вошви.

Тисячі нещасних репатріантів вже заповнили станцію, залізничну територію, рушили до міста.

Притулку вони не просили. І навдивовижу вони не чинили ніякого насильства. Не ламали дверей, не били вікон, не кидалися на перехожих, не зривали з них теплої одежі. Вони тільки тупцювали довкола будинків, тоскно позираючи на ці розкішні оази тепла, світла й відпочинку в нескінченних, безвихідних пустелях їхніх страждань.

— Хліба! Будь ласка, крихітку хліба! І, коли можна, — окропу!..

Нещасні заповнили всі вулиці, скупчилися на перехрестях, згрудилися перед кожною хатою. Вони забивалися в кожнісінький закуток між двох будівель, де можна було затулитися від вітру й дощу. Вони тремтіли страшним, неспинним тремтінням — з голоду й холоду. Очі горіли страшним, несамовитим огнем. Тіло то пашіло жаром, то дубіло в смертному холоді.

— Окропу! Чогось теплого усередину!

Здогадливіші кидалися до маневрових паровозів. Вони заступали їм впоперек путь, спиняли і не відпускали, поки не висушували бака гарячої води…

На території залізниці зібралися основні маси полонених. Сюди ж прибували — щогодини, щопівгодини — нові партії. Залізниця манила. Залізниця гіпнотично приковувала до себе. Адже залізницею можна поїхати далі.

Краще не шукати тепла, краще не їсти й не пити. Краще сидіти каменем отут, де спиняються поїзди. Адже щохвилини може бути поїзд.

Може бути поїзд!

І вони сиділи. На залізничному насипу, просто голого неба. Під дощем і мрякою. На холодному листопаді. Боячись відійти, щоб не проґавити. Стомлені й виснажені або зламані нападом пропасниці, вони лягали тут же, в калюжі, спочити і, лігши, вже не вставали ніколи.

Територія залізниці всівалася трупом.

А поїздів бути не могло — і на північ, і на південь обидві магістралі були перерізані гетьмансько-петлюрівським фронтом…

Такий настав вечір.

Не зраджуючи звичаю, Сербин ішов на вокзал. Він уже знав, що телеграфний зв'язок по обох магістралях розірвано і на вокзалі нічого, окрім фантастичних вигадок, почути не можна. Він уже чув, що міські урядові установи раптом перестали існувати. Він бачив, що містом поспішно переходили гетьманські військові частини: гуркотіли риссю польові гармати, учвал скакала кіннота, піхота поспішала підтюпцем.