Чтение онлайн

— Нам же додому треба!.. — тоскно попросився хтось із юрби.

— Німці! — гукнув хтось. — Вони ж над нами зверху! А вони за вашого гетьмана…

— Німці… німці… — загув натовп. — Проти німця он яку силу треба мати! Німці!..

Робітники тим часом проминули вже депо і почали загинати фланги перед вокзалом. Волочиською колією, просто по шпалах межи рейок, гнав верхівець, припавши до луки.

— Стій! Стій! — перепинили йому шлях робітники. Верхівець осадив коня проти багнетів Стаха і Золотаря.

— Парчевський? — впізнала його Аглая. — Пане поручику?

— Робітники! — закричав Парчевський. — З Житомира, Бердичева і Козятина вирушили ешелони німецьких драгунів сюди, на приборкання австрійського бунту. Полк німецьких драгунів! За годину вони вже будуть тут. З моєї сотні я можу зібрати чоловіка з тридцять. Накажете виступити проти ешелонів в лоб чи зайняти оборонні позиції на підступах до міста?..

Натовп кірасирів довкола Зілова танув на очах. Вони розходилися на чотири боки. Вони не збиралися більше воювати. Куди там! Чотири роки! Навоювалися вже! Геть війну! Хай живе мир! Мерщій додому!

Вікно на другому поверсі над головою в Зілова розчинилося. Звідти висунувся соборний регент Хочбихто. Лице його було стривожене. В руках він тримав олівець — вони докінчували пульку в дантиста Кирчика. Побачивши знайоме обличчя, Хочбихто надзвичайно зрадів:

— Зілов! Добродію Зілов! — зарокотав він. — Що це таке в місті? Здається, якийсь переворот?

— Неизвестно! — сердито загукав Костя. — И приказываю закрыть окна! А то буду стрелять!

— Стихія! — махнув Зілов рукою. — Доведеться самим… Комітет стояв під ліхтарем біля залізничної аудиторії.

Треба було вирішати. Інші повідомлення були такі: австрійці повстали скрізь — від Одеси до прикордоння. Але це був звичайний бунт, масове дезертирство з грабунком, звичайний стихійний розклад деморалізованої армії. Завтра австрійці втечуть додому всі. Тим часом з Вінниці вже вирушив гетьманський офіцерський батальйон. За півгодини прибуде і полк німецьких драгунів.

Комітет вирішив, захопивши зброю, захопивши якомога більше зброї, розійтися мерщій по домах.

Голова комітету, механік Тихонов, махнув рукою:

— До швидкого побачення, товариші. Все одно гетьману тепер вже кликати півчу! Не завтра, так післязавтра і німцям кінець! Гвинтівки ховайте пильно. По дві гвинтівки, по три щоб кожний сховав. А вам спасибі, товаришу поручику! Машиніст Парчевський папаша вам буде? Хороший чоловік. Ну, розходься, нема чого вистоювати! Мітинг кінчено, концерту не буде!..

Неохоче люди посунули в різні боки.

Аглая повісила свою гвинтівку Тихонову на плече і почала обтріпувати й розправляти заляпане, зім'яте манто. Вона струсила боа, подула на нього проти волосу і акуратно поклала на плечі.

— Піду стрічати герн офіцірн, — криво всміхнулася вона. — Ех! Пропала моя карта австрійських дислокацій! Ціле ж літо… скільки лиха… ет!

Операція зірвалась, отже, операцію треба готувати знову. Аглаї Вікентіївні це було не впервину. Більшовичкою вона стала ще на студентській лаві, потім — арешт, заслання, втеча і довгі роки життя професіонала-революціонера, більшовицького підпільника-бойовика. З установленням гетьманщини на Україні — відрядження на підпільну роботу на залізниці півдня.

Вона кивнула Парчевському і мерщій задріботіла каблучками по перону вокзалу. Мжичка полискувала на волосинках її розкішного боа.

— В батька буваєте? — запитав Тихонов. — Так я зайду… — Потиснувши руку Парчевському, він також зник.

Парчевський залишився сам. Він потріпав коня по лискучій шиї. Кінь пирхнув і переступив з ноги на ногу. Близько нікого не було, і було зовсім тихо. Але довкола, звідусіль линули п'яні голоси, свист, стрілянина. Парчевський кинув повід і пустив коня ступою. Зашпурхаючися за рейки, кінь тихо побрів. Вацек звісив голову на груди і тихо засвистав під ніс:

Партизани відходили на захід по шосе. Партизанів стало менше. Ян втисся в якийсь ешелон і подався додому, в Тиса-Фюред під Дебреценом [484] . Громадський товарний села Бидлівці, Микифор Маложон, поліг славно в бою з офіцерами.

Зате партизани були вже не піші. Під Костею, Зіловим, Потапчуком, Іванком, Бруне та Полуником вигравали добрі угорські жеребці, відгодовані на вівсі подільських ланів. Якихось п'яних кірасирів з них довелося скинути, ще й набити. Далі торохтів важкий австрійський військовий віз з автоматичними гальмами. На ньому лежало з півста гвинтівок та стільки ж з патронами цин. Із купи гвинтівок на коней погукувала Галька Кривунова. А позаду важко грюкотіла по бруку круппівська польова тридюймівка [485] . Її купили за 150 крон. На лафеті та зарядному ящику сиділи фронтовики. На коні — Степан Юринчук, посмоктуючи велику угорську люльку з мідяною покришкою.

Партизани прямували у Северинівські ліси.

Позаду над містом і станцією стояла висока, на цілий небозвід, рожева заграва…

Стах з Золотарем перебігли через колію і сунули гвинтівки до Полкана у буду, в Стаховому дворі.

— Ех ти, жирафа! — тицьнув Стах Золотаря, коли той випростався нарешті на весь зріст, тицьнув сердито й боляче, немовбито саме Золотар був винний у всьому. Втім, Золотар і справді винувато посміхався. Стахові стало враз дуже шкода товариша. Він припав на секунду йому до плеча. Тоді відштовхнувся і люто вдарив шапкою об землю.

— Ех, лопнув обруч коло діжечки! Ходім, Зіньку, у дев'ятий полк, потягнем з кантини офіцерського рому! Вранці як попив чаю з моркви, так і досі…

З гуртоком і скреготом з київської колії просто на станцію влетів ешелон. З-під грудей паровоза, з усіх вагонних тамбурів і дверей стирчали кулемети. Трахкаючи буферами, поїзд спинився враз. Німці в шоломах миттю виплигнули на всі боки. Грізно й люто лунала команда.

За першим ешелоном влетів другий — проти вагонних майстерень.

Від ешелонів густі цепи колами побігли на станцію, на місто й на передмістя…

— Приїхали! — ледве видихнув Макар, вбігаючи до Піркеса в кімнату і знесилено падаючи на канапу. — Німці!.. Розумієш?..

Пожежі палахкотіли довкола скрізь. Горіла австрійська комендатура, горів штаб, догоряла тюрма, займалася лазня. В дев'ятому полку горіли розгромлені амуніційні склади. Прозорим синім спиртовим огнем палала корпусна кантина. Довкола неї було ясно як удень. Темні постаті метушилися тут і там з мішками та оберемками. Селянські вози гнали вчвал зокіл і від'їздили геть підтюпцем.