Чтение онлайн

Проте Макар промовчав ще й тому, що було йому соромно. Любовної тайни він стидався…

Місяць сховався знову. Знову запала пітьма. Ми були вже біля школи. Туровський насвистував якоїсь журної і любовної…

Нарешті стали нам відомі й результати історії з прокламацією, яку відібрав у нас інспектор на полі Вівдиної сусідки. З відомостями про результати цієї історії неждано з'явилася… Мірель.

Поява Мірель справді була абсолютно несподівана. Останній рік бачити її доводилося випадково й дуже рідко. Рік тому, захоплені найщирішими почуттями, ми вирішили вирвати її з обіймів рокованої їй загибелі. Ми вирішили знайти їй якусь роботу або ж влаштувати її вчитися. Дівчина дала на це згоду. Ми понесли до Шаї все, що, на нашу думку, мало сприяти влаштуванню біженки Мірель. Ми натягали одежі від сестер, грошей від власних мізерних достатків, наївних книжок — від Чарської [235] до Тургенєва. Ми мріяли, як Мірель потім вступить до гімназії, складе іспит до жіночих курсів і буде зубною лікаркою. Один перед одним ми бралися викладати Мірель арифметику (Шая), географію (Туровський), алгебру (Сербин), психологію й логіку (Макар). Потім ми хапалися за латинську мову — адже на зубного лікаря треба було складати іспит за чотири класи гімназії. Але Мірель арифметику вже знала (вона була в торговій школі), географією не цікавилася, на уроках алгебри засинала, а з латинських слів до неї доходили тільки двозначні, як на російську мову, звучання, і вона починала реготати.

Словом, перші два місяці все цікавило Мірель своєю новизною. Третій місяць вона вже занудилася. На початку ж четвертого місяця, повернувшись якось з уроків, Шая знайшов на столі брудний клаптик паперу з неохайними каракулями літер.

«Прощай, Шая! Ви всі добрі хлопці, але занадто розумні. Я стала на роботу офіціанткою в офіцерський ресторан. Там є що їсти і платять гроші…»

І от неждано Мірель з'явилася в нашому селі з новинами з міста. Вона під'їхала поштовою бричкою до школи, виплигнула і вскочила до коридора саме тієї хвилини, як ми сідали обідати.

— Здорові, розумники! Я також буду їсти борщ із кашею. А це що за голомозий?

Голомозий — це був Аркадій Петрович. Знайомство з Мірель він прийняв досить холодно. Стримано вклонившись, він встав із-за столу і збирався піти до себе.

— Мірель?! — здивувалися ми. — А ви чого сюди?

— Мене прислали ваші хлопці розповісти про діло з тою вашою прокламацією! Ой, наробили галасу на цілий світ!

Почувши, що йдеться за прокламацію, Аркадій Петрович до своєї кімнати не пішов і повернувся до столу.

Ми тісно оточили Мірель і закидали її запитаннями. Як з прокламацією? Що там вирішили в гімназії? Чи заявив Вахмістр баронові Ользе? І чому, власне, з цим повідомленням приїхала Мірель, а не хтось з товаришів?

Приїхала повідомити нас Мірель з причини дуже простої. Довкола міста розпочато дуже гарячі пошуки дезертирів з фронту, яких розвелося по селах і в лісах багато, і на виїзд із міста треба було діставати, навіть і гімназистам, спеціальні перепустки. Це правило не поширювалося на жіноцтво, і, звичайно, важко було б знайти іншу, окрім Мірель, дівчину, яка б взялася нас сповістити. Щодо історії з прокламацією, то до барона Ользе Вахмістр не вдавався. Педагогічна рада вирішила не розголошувати всієї цієї історії, яка, на думку педагогічної ради, компрометувала насамперед саму дирекцію гімназії. Вирішення, отже, було такс: Аркадію Петровичу робилося зауваження і в помічники до нього присилалося Ні-ля, а всім членам команди, в якій виявлено прокламацію, зменшувався бал за поведінку в першій чверті наступного навчального року. Але поскільки в нашій команді був помічений Потапчук, що не був зовсім членом загону, і поскільки відомо, що він сам житель цього села, то появу прокламації в нашій команді зв'язано саме з ним. І Потапчука вирішено з гімназії виключити та заборонити нам зустрічатися з ним.

Ми вислухали повідомлення похмурі і злі.

Присилають Піля! Хо! Хай їде. Та ні один з нас не залишиться тут разом із Пілем. Тільки він приїде, ми всі захворіємо на дизентерію і повернемося додому. Але що ж робити з Потапчуком?

— Єрунда! — відмахнувся Воропаєв. — Потапчук піде до директора і скаже, що це не він. Він може конкретно вказати, що прокламацію дав нам отой дурень, Яків!

— Ти думаєш, що Потапчук на це погодиться? — іронічно сказав Піркес. — Він чесний хлопець і скоріше дасть себе вигнати з гімназії.

— Ну й дурень! Тоді ми самі мусимо піти до директора і заявити це. Нарешті ми можемо піти до самого Ользе.

Репетюк не міг пробачити Воропаєву його залицяння до Мусі і тому зрадів нагоді шпигнути:

— Та це ж значить іти й ябедничати! Фі, мілорд!

Воропаєва кинуло в жар. Його серце теж не було вільне від ревнощів.

— Ви сучий син! — озлився він. — Це якби я пішов і сказав Мопсові правду, що це не хто інший, як саме ви притягли в нашу команду Потапчука з цією ідіотською прокламацією, тоді б це було ябедництво. Але цей Яків не наш, не гімназист, якийсь солдат, та ще, мабуть, самостріл або дезертир. Вішати таких треба, а не панькатися з ними! Що ж, через нього своєму хлопцеві гинути?

Ми всі зірвалися і заговорили враз. А втім, ми не сперечалися. Воропаєва не підтримав ніхто. Ми всі були обурені з його пропозиції, що йшла, безперечно, проти наших уявлень про честь та проти традицій товариськості. Але й Потапчука треба було якось рятувати. Ми кричали всі враз, розмахуючи руками, і кип'ятилися, не знаючи, власне, чого саме. Аркадій Петрович кричав і кип'ятився разом з нами. А проте саме він подав пропозицію, яка помирила тим часом усіх.

— Панове! — сказав він. — Найкраще було б притягти сюди Потапчука і самого солдата Якова? Га? Як ви гадаєте?

На цьому й порішили. Кашин махнув на слободу до Потапчука. Зілов, що вже звідкілясь знав і хату Юринчука, пішов по нього.

Мірель тим часом зникла. Пообіцявши, що за обідом вона сповістить ще щось надзвичайно цікаве й важливе, вона попросилася тим часом з дороги помитись, і Кульчицький повів її до умивалки. Проходячи повз Сербина, який сидів край столу, Мірель встигла дати йому «грушки» і розтріпати й без того скуйовджене волосся:

— А я твою Катю вчора зустріла! Красива зробилася баришня!

Сербин не почервонів, а просто посинів від сорому. Чортова Мірель! Як вона сміє! При всіх! Ну, постривай! Сказати про Катрю!.. Ах, Катря! Сербинове серце стислося, тріпонулося і ще раз стислося. В Катрю Крос Сербин був закоханий безповоротно…

Ми розсілися за столом і, поки там що, взялися наминати казенний борщ із кашею.

Мірель забарилася в умивалці. Ми доїли борщ із кашею і потопали в хмарах їдкого подільського бакуну. В тих же гарячих тонах ми закінчували дебати про Потапчука, Якова і прокламацію.

Хрисанф Захарович Сербин враз відчув якийсь дивний неспокій. Що за чорт? Де так забарилася Мірель? Він встав і неквапом вийшов у двір. Двері до умивалки були причинені щільно. Ага, то ж Мірель, мабуть, і зачинилася, щоб не було видно з двору, як вона собі там умивається. Сербина це зовсім не обходило, і він пішов геть, повз умивалку. Він подумав, що варт піти в сад, залізти на вишню. Мабуть, там, у вишняку, вже й Кульчицький сидить. Сербин завернув за ріг умивалки й зіп'явся на перелаз, що був через тин до саду.