Чтение онлайн

— Значить, — гукнув Піркес, — справді безглуздо боротися за віру, коли ти її не маєш?

— Коли розуміти її як символ… — почав був Макар, але він непевно розтяг мову і не вклався в свої три такти.

— Що значить символ? — гукнув Піркес. — Єрунда! Ненавиджу!

Над гарманом пливла вже хмара пороху. Ми працювали заповзято. Сонце стояло високо й пекло немилосердно.

Опівдні жінки сповістили, що час вже полуднувати й перепочити. Ми кинулися додолу на прохолодну землю. Наші сорочки, сорочки жінок були мокрі, як з річки, і облипали тіло, як хлющі. Ми полягали в тіні під плотом і взялися полуднувати. Казенний хліб та сало моментально зникало в наших зголоднілих пащах. За ними пішов борщ сестер Стецюр, вареники їхньої сусідки та коржі з маком і медом четвертої солдатки. Дві години по обіді нам належало спочити, а тоді три години праці, і шабаш.

Жінки гостинно й турботливо частували нас. Ми були робітники. Кожний з'їдений вареник — це добре змолочений сніп. Крім того, і самі по собі жінки були добрі й хороші. З них були, мабуть, прекрасні дружини і ще кращі матері. Вони були ще молоді — найстаршій не було й тридцяти років, але трудне, клопітне, запрацьоване й злиденне життя, а також сонце й вітер у полі вже засмалили шкіру їхніх лиць і бризнули зморшками попід очі. Очі у Вівді й Мотрі були чорні, в їхньої сусідки сині, а четвертої солдатки — карі.

— Їжте, мої хороші, — приговорювали вони. — Кушайте на здоровлячко!

— Призволяйте, абисьте здорові були! До роботи гарячі парубки!

— Там такі, мабуть, і до дівчат! Ми злегка почервоніли.

Нарешті обід скінчено, жінки прибрали посуд і пішли спочити по хатах. Ми простяглися під плотом.

У неділю ми щасливо пробралися до міста.

Для цього ми вирушили з села ще в суботу звечора, вночі наблизилися до околиць міста і вдосвіта, ще ген до зорі, відомими тільки нам переярками та перелісками, що безпосередньо примикали до садів і задвірків, прослизнули повз пікети георгіївських кавалерів, що саме вирушали до околишніх сіл ловити дезертирів.

Васька Жайворонок був у хірургічному стаціонарі військово-польового лазарету. Стаціонар розташований був у колишніх казармах стрілецького полку довкола муштрового плацу. Того самого плацу, де було й наше футбольне поле. Легеневий відділ стаціонару містився якраз у тій роті, де два роки тому ми так заповзято дерли надвоє старі солдатські головні убори. Ми тоді бавилися в війну, мріяли бойовищами і прагнули руйнації. Васька дико і захоплено вищав, коли з тріскотом роздиралися кашкети й брилі.

Назустріч нам вийшла чергова сестра-жалібниця. Вона була вся в білому, з червоним хрестом на грудях. З-під білої хустки на висках вибивалися два кучеряві й ніжні пасомка попелястого волосся. Обличчя її було зблідле й матове від безсонних ночей і пряної задухи хірургічних палат. Рум'янець цвів у неї не на щоках і не на скронях, а під очима й коло перенісся. То був рум'янець утоми й виснаження. Очі були ясні, блакитні і глибокі, але повиті серпанком відчуження й самотності. Дарма що сестра була зовсім молода — ну, двадцять — двадцять два роки — там, десь у самій глибині зіниць, жила в ній якась зневіра й гіркота. Сестра польового лазарету. Саме та руська женщина, про яку минулого року прочитав нам реферат Левко Репетюк.

— Жайворонок? — перепитала сестра. — Офіцер чи рядовий?

— Доброволець. Вольноопределяющийся.

Ми дивились на сестру — на її зблідле обличчя, на її хворобливий рум'янець, на її втомлені очі — з пошаною і захопленням. Вона була краща від нас. Ми були тільки гімназисти. Вона побувала на позиціях, можливо, під кулями. Вона ходила серед небезпеки і жаху. Вона жила для того, щоб тамувати болі, одвертати муки, відгонити від солдатів смерть…

На наші захоплені погляди сестра відповіла короткою й ласкавою посмішкою.

Жайворонок, дарма що був тільки доброволець і вольноопределяющийся, лежав в офіцерській палаті. Він був георгіївський кавалер, і для нього зроблено виняток. Сестра запропонувала поводитися тихо, багато з раненим не балакати, не втомлювати його, не хвилювати, не говорити йому нічого нежданого і за десять хвилин піти собі геть. Тихо, навшпиньках, пішли ми за нею по коридору. Її м'які капці на певстяних підошвах ледве шорхали по ковзкому асфальту долівки. В широкому коридорі, де раніше так затишно пахло солдатським борщем, печеним хлібом і махоркою, тепер били в ніс їдкі й дошкульні пахощі йодоформу, карболки й ефіру.

Перед третіми дверима сестра спинилась, озирнулась, тихо блимнула довжелезними віями, зробила виразні й промовисті очі, — щоб ще раз ми прочитали в них повторення всього, щойно нам сказаного, — і поклала палець на уста. Це були якраз двері до того цейхгауза, де ми дерли тоді шапки. Ми теж спинились, і дух нам перехопило. Зараз ми побачимо й привітаємо нашого героя, Ваську Жайворонка, правого хавбека. Нашого лишаястого втікача, що повернувся з тріумфом до рідного міста і на рідні місця. Як привітати його? Сказати привітальну промову? Лайнути якимсь патетичним нецензурним словом?.. Сестра відчинила двері, оступилася й пропустила нас уперед.

Жайворонок лежав на вузькому солдатському ліжку, ліворуч, під залізною грубою. З цієї груби ми — і Васька з нами — два роки тому плигали вниз і поринали в хвилі старих солдатських головних уборів. Повіки Жайворонка були стулені, але він не спав. Худа, тоненька права рука, випростана з-під ковдри, м'яла ріжок простирадла. Жайворонок був такий худий, змарнілий і жовтий, що відразу ми його і не впізнали.

На рип дверей Жайворонок скинув повіки. Він не ждав, і в його зіницях спалахнули тепло і блиск. Але зразу ж його погляд померк. Очі зробилися маленькі, тьмяні і якісь нетутешні. Сестра нахилилася над ним і поправила йому простирадло.

— Сідайте, хлопці, — тихо прошепотів він і ще тихше застогнав. — Спасибі, що прийшли…

Стогін повторився. Жайворонок стогнав після кожного другого слова. Пізніше ми зрозуміли, що то він не стогнав, то хрипіло йому в грудях від кожного видиху. То клекотіли кров і гній у рані.

Несміливо ми посідали на табуретках довкола. Жайворонок мовчав, заплющивши очі й відкинувшись на подушку Мовчали й ми. Ми розгубилися й не знали, що говорити і що діяти. Сказати привітальну промову? Вилаяти нецензурним словом? Збентежено ми м'яли паші кашкети. Ми соромились і Жайворонка, і сестри, і один одного. Сестра — мила, лагідна жінка в білому — втомлено й підбадьорливо позирала на нас. Вона кивала нам головою — говоріть, можете говорити, тільки нехай не говорить сам! Але ми не знали, що говорити. Ми ж прийшли до Жайворонка, до свого однокашника й дорогого товариша, але от, прийшовши, ми побачили цього худого, аж чорного юнака з заплющеними очима й такими моторошними хрипами в грудях. Це не був правий хавбек, невтомний лишаястий Васька. Це був хтось інший Між нами і цим раненим юнаком лежала величезна й широченна життєва смуга: фронт, небезпека, відвага, страж дання…

Віддихавши, Жайворонок поворушив пальцями і' знову розплющив очі. Його рука торкнулася Макарових колін На Макарових колінах лежала нерозлучна, завжди неодмінна при ньому книжка. Жайворонкові пальці намацали її. Він потяг її до себе і поглянув на заголовок.

— Гегель… — прочитав він і захрипів, — феноменологія., хр-хр… духу… Це ти мені… хр-хр… приніс почитати.

— Ні. — Макар сховав книжку. — Це я взагалі.

Жайворонок блідо всміхнувся. Він згадав Макарову пристрасть до книжок. Він заплющив очі, і пальці руки знову побігли по бережку простирадла.