Чтение онлайн

— Де тебе поранено? — відкашлявши, немов готуючись відповідати на лекції, проказав Піркес, але зразу ж захрип. Від Жайворонкових хрипів йому дерло у горлі.

— Легені, — прошепотів Жайворонок, — і рука…

— Ні, — поправив Зілов, — він питається, в якому бою ти поранений…

— Перемишль… А як там… хр-хр… гімназія… Вахмістр, Піль?

— Вольноопределяющийся! — втрутилася сестра і докірливо похитала до нас головою. — Ви не балакайте. Вам не можна. Ви собі слухайте… А ви йому розповідайте.

Ми не чули цього. Ми нічого не чули. І нічого не бачили. Жах пройняв нас. Ми дивилися туди, повз ліве Васьчине око, повз ліве вухо, туди, на ліве плече. Права Васьчина рука невпинно все посувалася вздовж бережка простирадла туди й назад, перебираючи кромку тонкими й сухими пальчиками. Туди й назад. А ліва… А де ж була ліва? Ковдра сповзла і оголила ліве Васьчине плече. Там руки не було. Замість неї на плечі було намотано марлю, вату й лігнін. Лівої руки не було зовсім…

Жайворонок заплющив очі і випростався. Ніг у маленького Жайворонка було дві, і під лазаретною ковдрою вони були дивно довгі й тонкі. На щоки Жайворонка впали фіолетові, синюваті, безконтурні тіні. Над верхньою губою, з кожного боку над куточками губ, росло в Жайворонка по п'ять чи десять волосинок. Стільки ж росло їх на підборідді і на кутах щелепів коло вух. Волосинки були м'які, рівні й безколірні. Васька Жайворонок ще ні разу в житті не голився — навіть жартома. Але лівої руки и Васьки Жайворонка вже не було.

Раптом із сусіднього ліжка зарипів якийсь чудний і чужий голос. Ми озирнулися туди. Скорчившись під простирадлом, весь забинтований, лежав там якийсь рудий і патланий чоловік. Очі його горіли, руда чуприна розсипалася по подушці, вуса були прим'яті бинтом. Він підморгував нам з-під пов'язки й кривлявся.

— Пусте, так його так! Поправиться, так його інакше! Мені он обидві, трам-тарарам, легені прострілено! Ще повоюємо з чортовими, мать-перемать, німцями!

— Поручик! — тихо, але суворо сказала сестра, миттю глянувши на наші червоні лиця з розгубленими очима, яким нікуди було подітися від сорому. — Вважайте, поручику, тут женщина. І діти…

Мила, мила, сердешна сестра!..

Але поручик вже її не слухав. Він заповнив своїм шорстким голосом цілу палату. Гидко лаючись, мішаючи прокльони з соромітностями, а інколи встромляючи між них і звичайні людські слова, він розповів нам про те, хто він такий, Де він народився, де вчився, що робив до війни, коли пішов воювати, де був поранений, коли видужає і як поїде на поправку додому, в якесь провінціальне місто на Дону, і як він там за час побивки вип'є всю горілку і позбавить невинності всіх дівчат від шістнадцяти до двадцяти двох років віком. Вся ця розповідь ледь-ледь умістилася в приділені нам для побачення десять хвилин. Сестра нагадала нам, що час минув і треба дати раненому спокій.

Жайворонок лежав так само випростаний, і в грудях його за кожним подихом схлипувало, немовби туди було встромлено дитячу свистульку. Ми підійшли до нього по одному і тихо потиснули йому його єдину, суху, почорнілу руку.

Жайворонок на мить розплющив очі й привітно кивнув до нас повіками. Рот його скривився, немовби у посмішку. Боже! Який дорослий був уже Васька Жайворонок! Які глибокі зморшки досвіду й життєвого знання залягли довкола його хлопчачого рота!..

— Ну, кабальєро, видужуйте швидше! — весело побажав Репетюк, червоніючи й полискуючи пенсне.

— Ага!.. — прошепотів Жайворонок. — Ще заграємо з Одесою… Наклепаємо карантинщикам…

Що ж, вірно! Васька Жайворонок ще заграє в футбол. Заграє і без руки. Для чого йому рука? Він хавбек, а не голкіпер. Принаймні не зробить генца…

Поспішаючи, штовхаючися й віддавлюючи один одному ноги, ми потовпилися до виходу. Рудий поручик гукав нам навздогін.

— Адьє, господа гімназисти! Кидайте, трам-тарарам, гімназію і йдіть бити німця, трам-тарарам!..

В коридорі сестра зупинила нас.

— Ви знаєте його батьків?

— Так. А що?

— Треба викликати їх негайно…

— Хіба йому зараз погано? — запитав Репетюк.

— Погано? — женщина в білому якусь мить лагідно й уважно дивилася на нас. Зневіра й гіркота її очей були в цю хвилину особливо виразні. — Так. Погано. До вечора він не доживе.

Ми стояли вже на порозі, і крізь розчинені двері знадвору, з військового плацу й футбольного поля дивився на нас ясний і радісний осінній день. Дерева стояли пожовклі. Повітря було прозоре й дзвінке. Сонце — яскраве, нежарке й ласкаве.

І раптом все — і яскраве сонце, і синє небо, і прозоре повітря, і стрімкі тополі, і жовтаве листя дерев — геть усе враз зробилося не те, інакше, не таке, яким було півхвилини тому. Жайворонок до вечора не доживе. Хто це сказав? Правий хавбек, лишаястий і чорний Васька Жайворонок — до вечора не доживе? Той Жайворонок, що так здорово водив по краю, метко подавав штрафні і був мастак робити «чесні» підніжки? Це неможливо! Цього не може бути! До вечора? До якого вечора?

Під ґанком стояв Макар. Він вийшов з палати трохи раніш. Він стояв схилившись і хутко-хутко тер собі долонями обличчя, відхукуючи та пирхаючи, немовби він умивався.

— Що ти робиш, Макаре?

Макар плакав. Він не вмів ще плакати по-дорослому і тому плакав так, як це доводилося робити в дитинстві. Він пирхав і розтирав сльози по щоках. Дивно, чого ж плакав Макар? Адже він вийшов раніше і не чув слів сестри про те, що Жайворонок до вечора не доживе.

— Макаре… ти чув? Жайворонок до вечора не доживе.

Макар зірвався, заплакав уголос, ні, не заплакав, а завив, немов пес, загув, немов автомобільна сирена, і побіг геть від нас через плац.

Ми вклонилися сестрі і пішли. Ми попростували вздовж розподілкових бараків, побудованих на нашому футбольному полі. Східна половина поля забудована не була, і тут навіть зосталися сліди колись білих крейдяних ліній. Ми пройшли крізь гол, через голкіперський майданчик, перетяли штрафну площадку. Отут, на лінії півзахисту, і стояв правий хавбек Жайворонок. Він ішов у парі з правим краєм, Кашиним. Він вів для Кашина м'яч, а Кашип тим часом прикривав напад. Потім вони пасували по краю між собою і Кашин робив шута під гол Репетюкові чи Сербиноні.

За що ж загинув правий хавбек, Васька Жайворонок?

Ми йшли й мовчали. Жайворонок до вечора не доживе. Ми знали, що таке смерть. От цими юнацькими руками кожний з нас виніс з вагонів не одну сотню трупів. Але ж то були трупи взагалі, а це мав бути труп Васьки Жайворонка, нашого правого хавбека.

Старий телеграфіст Жайворонок візьме увечері газету і впівголоса промурмоче під ніс прізвища убитих, поранених і загиблих безвісти. Там він прочитає також, що георгіївський кавалер, доброволець і вольноопределяющийся Жайворонок Василь, його син, помер від ран у військово-польовому госпіталі…

I Васька Жайворонок ляже в могилу — між півсотнею таких же, як він, нижніх чинів. І годі буде його з-поміж них відрізнити. Якби ж хоч була в нього ліва рука! Тоді була б, може, сяка-така відзнака. Тепер вже про це можна сказати. На лівій Жайворонковій руці було розпеченою голкою випечено і чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.». Але це зовсім не значило «Василь Жайворонок». Тепер, як лівої Васьчиної руки вже нема, а сам Васька все одно завтра вмре, можна відкрити і його смертний секрет. «В. Ж.» — це Волосюк Женя. Гімназистка сьомого класу. Це була його смертна тайна. Її не знала Женя Волосюк, її не знав ніхто. Правда, ми всі її знали, та й Жені Волосюк це також було відомо, але ж це була Васьчина смертна тайна, і ніхто ніколи не показав би йому, що його смертна тайна відома. Кожний же з нас мав свою смертну тайну — хіба може не мати її гімназист, — і недоторканність смертної тайни треба шанувати… Ваську віднесуть у могилу і віддадуть тайні смерті разом з смертною тайною, тільки що без лівої руки з ініціалом «В. Ж.».