Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Ми зареготали, і Репетюк, озирнувшись, посварився до нас кулаком.
Солдат Яків чекав нас на гармані. Він присів під плотом і курив цигарку. Назустріч нам він звівся і, кинувши недокурок, розтолочив його босою ногою.
— Здравія желаю! — козирнув він. — Таке, значиться, виходить діло. Петрові, значиться, розплачуватися за всіх. Петра жаль, Петро хлопець настоящий. — Яків помовчав якийсь час, немов ждучи нашої згоди, і тоді закінчив: — Це ви молодці, господа гімназисти, що не хочете на свого виказувати. І що на мене виказувати не хочете — теж молодці. Тільки це, виходить, вже дурно…
— Чому? — поцікавилися ми.
— Об'явитися, виходить, треба…
— Кому об'явитися?
— Таж мені — кому ще? Петро на мене нехай і скаже.
— А як же ви?
— Я?.. Та мені воно немов однаково…
— Вас же тоді заарештують!
Яків помовчав якийсь час. На вустах його грала крива й невиразна посмішка.
— Якось обійдеться, — нарешті сказав він. — Не заарештують. Втечу.
— Втечете? Дезертируєте?
Яків знову замовк. Він підвів голову й коротко, але пильно поглянув кожному в вічі… Тоді знову посміхнувся:
— Дезертир я й так…
Ми всі семеро кинули на нього наші погляди. Яків спокійно, і немов не про нього йшла мова, витримав їх.
— Сьогодні вночі, значиться, й подамся звідціля. Однаково облава завтра буде, відомості в нас такі, значиться, є. Так що про мене тепер що завгодно говорити можна…
Ми мовчали. Ми дивились у землю. Тільки зрідка хтось миттю кліпав оком на солдата, що стояв проти нас. Яків був босий, в піхотинській безкозирці, в роздертій гімнастерці без пояса. Ми мовчали. Перед нами стояв… дезертир. Тобто людина, що ухиляється від святого й почесного обов'язку боронити проти супостата віру, царя і отечество. Людина, що ухиляється від обов'язку боронити віру, царя і отечество, є дезертир, зрадник, найтяжчий злочинець. Негідник! Без суда і слідства він має бути повішений. Такий закон воєнного часу.
— Слухайте, Якове, — запитав нарешті і зразу ж відкашлявся Зілов. — Ви, Якове, революціонер?.. Соціаліст?
— Чого? — не добрав зразу Яків.
— Ви революціонер і соціаліст, Якове?
— А! — збагнув Яків. — Ні. Я дезертир… Осточортіло! — топнув він раптом ногою об витолочений тік. — Остобісіло! Кому воно потрібно? Наш брат солдат гине! За кого? Діти наші отут із злиднів пропадають! Для чого? Наших молодиць такі от, як ви, субчики, портять! А поміщик он на фронт не йде! Жиріє собі, черево відпускає! Ну!!! — посатанів раптом він. — Глядіть, іродове плем'я, віддячимо ми ще вам! Фронтовики вам цього не подарують!..
Яків погрозив кулаком кудись у повітря, відвернувшись до шляху, по якому в напрямі до поміщицької садиби зник Репетюк.
— Значить, ви не соціаліст… — повторив Зілов.
— Неграмотний я. Раз проти війни, значиться, діло хороше… — Тут Яків враз спохватився: — А щодо Петра, то так, значиться, і порішили: нехай на мене виказує, бачили вони мене, гади! Дурний я їм до рук датися! З тим, значиться, хлопці, і прощайте! Хороші ви хлопці! Я про гімназистів інакше думав. Мабуть, і паничі не всі однакові…
Серйозно і урочисто Яків потис кожному з нас по черзі руку.
— Зразу і… підете? — несміливо запитав Піркес.
— А що? Тільки баба вкине, значиться, в торбинку сала та хліба окраєць. Здравія желаю!
Яків зробив крок і ще спинився. На вустах у нього грала бліда посмішка:
— А нащот баб, так ви, хлопці, того, самі понімаєте. Не маленькі. Воно, звісно, буває, що баба без чоловіка й заслабнути може, зовсім спортитися. Которі є, так просто розуму збуваються. Право слово! Так що той… Але, значиться, старих людей та дітей шанувати ж треба! Понятно?
Він зробив знову крок і спинився ще раз. Одвернувшися вбік і трохи почервонівши, він кинув ще тихо й невиразно:
— Тільки просю я вас, ви же той… моєї Одарки, значиться, не займайте…
Він переплигнув через пліт і зник у гущавині сусідського саду.
Ми стояли пригнічені і чомусь не наважувалися глянути один на одного. В саду за плотом зник дезертир. Зрадник віри, царя і отечества. «Господи! Преблагий господи! Ниспошли нам благодать духа твоего святаго, дарствующего и укрепляющего душевные наши силы… Возросли мы создателю во славу, церкви на утешение, царю и отечеству на пользу…»
Ми побрали ціпи і взялися молотити. Сестри Стецюри, їхня сусідка та четверта солдатка вже наносили нам цілу гору снопів. Ми розбилися на дві групи, в чотири ціпи кожна. Макар — Піркес — Зілов — Туровський. Кашин — Теменко — Сербин — Вівдя. Інші жінки згрібали й підкидали снопи.
«За віру, царя і отечество». Це ж було щось найпатетичніше, щось молитовне: «Отче наш, іже єси». Нам подаровано це в гімназії як недоторкану святиню, як символ віри [236] , як латинські винятки, як слова на «ять» [237] , і це вимагалося запам'ятати на «п'ять» — назавжди, на ціле життя. Але ніхто ніколи й не думав над тим, чи треба ж його розуміти. Хіба треба розуміти, чому й для чого кожна з латинських дієвідмін має свої виключення? Має, та й вже. Які тут можуть бути «чому» та «для чого»? Так написано в граматиці Виноградова.
236
Символи віри — короткий виклад християнських догматів, безперечне визнання яких православна та католицька церкви вимагали від кожного християнина. Був сформульований вселенським собором 325 р., перероблений між 362 і 374 рр.
237
… як слова на «ять»… — У першому виданні роману «Вісімнадцятилітні» у розділі «Создателю во славу церкви и отечеству на пользу» був діалог між першим учнем, зубрилою Едмупдом Хавчаком, і Шаєю Піркесом, що викривав навчальну систему царської гімназії. У наступних виданнях Ю. Смолич цей діалог зняв: «— Що тобі, Хавчак? — взяв його Шая Піркес за плечі. — Возле… — схлипнув Хавчак. — Що «возле»? — Нине… подле, после, вчужє, в'явє, вкратце, вскоре, разве, вместе, здесь, покамест, верно, редко, непременно, где, отменно, вне, совсем… слева, некогда, нігдє, індє, кроме… — Він заридав. — Вдалеке… — Це були слова на «ять». Він знав їх, як вірш. На їх завчення він потратив найкращі дні свого дитинства. Дев'ять років він був першим учнем. Але от гімназію скінчено — він був, як і всі, абітурієнт. А літеру «ять» в алфавіті скасовано…» (Смолич Юрій. Вісімнадцятилітні. К., 1938, с. 53).
Але ж під ритм гупання ціпів, під ритм праці недоторкане, єдине і неподільне гасло раптом розпалося на свої складові частини: «За віру — гуп, за царя — гуп і за отечество — гуп, гуп!» Чорт забирай, але від такої махінації кожна з частин почала враз жити самостійно. Оце — віра! Оце — цар. Оце — отечество. Гуп!
— Ви не пам'ятаєте? — крикнув Зілов, гупнувши й поспішаючи проказати все, що йому потрібно, на трьох вільних для нього тактах роботи. — У нас в класі є ще хтось, хто вірує в бога?
Запитання Зілова було слушне. За наших часів віру звичайно губилося з другого-третього класу гімназії. До старших класів її доносили лише окремі, фанатичні, з релігійних родин, одинаки. З вірою розлучалися легко, непомітно і, власне, неусвідомлено. Просто починали нудитися обов'язком ходити до церкви, починали манкірувати відвідування вранішньої молитви, обдурювати законоучителя, вигадувати непристойні слова під мотиви молитов та кантат і таке інше. До п'ятого класу майже не залишалося вже «віруючих», але поміж «невіруючих» не було, певна річ, ні одного освіченого атеїста. Віра — це було для нас щось таке, про що взагалі не варто думати. Щось на кшталт латинської мови або учнівського квитка з записаними там правилами поведінки й кормами покарань за порушення їх.
— Здається, — відгукнувся з другого току Сербин, теж поспішаючи вміститися з відповіддю у вільні три такти, — здається, в бога вірує Хавчак.
— Хавчак-дурак! — проскандував Туровський під два такти.
— Гегель, — скрикнув Макар, використовуючи свої три такти, — розглядає релігію як другу сферу абсолютного духу!
— Що це значить? — один після одного, гупнувши свій такт, запитали Піркес та Зілов.
— О! — Макар захлинувся. — У нього це чудово виходить! Взагалі Гегель каже, що коли бог абсолютне єство, то все ж таки він не «існує» взагалі, а він «утворюється». Ви розумієте?.. Людина сама утворює собі бога…