Чтение онлайн

Трюм у Летоса невеликий, розрахований на два гравітава і невелику гравітаційну платформу, що дублювала палубу. Гвинтові сходи вели до верхньо"i палуби, де була розміщена невелика каюта, маленькі кімнати для біологічних і складових потреб, а також рубка управління у носовій частині катера. Між каютою і рубкою невеликий коридорчик, з обох боків котрого верхні зовнішні вхідні люки, і двері, що ведуть до каюти і до само"i рубки. Я по гвинтових сходах влетіла на верхню палубу і вскочила до рубки, схилилась над пультом управління. Звичайно, я могла почати розмову ще у трюмі, та мусила зібратись з думками, з тим, щоб найскоріше відшукати ту злощасну Долину серед незчисленних військових баз Копроконе.

— Летосе! Потрібно знайти всі військові бази у цьому районі планети.

Рол майже нечутно зайшов до рубки, зняв свій довгий шкіряний плащ, і, розправляючи манжети сорочки, додав:

— І спробуй викликати на зв'язок лікаря Коре, може, відповість… Хоча навряд, він напевне зараз оперує Гела. Під час операці"i він нічого ніколи не чує.

— База, ймовірно, називається Долина, — уточнювала я.

За великим лобовим ілюмінатором посвітлішало, ще з півгодини і зійде «сонце» — був похмурий ранок, над катером нависли важкі сірі осінні хмари.

— Я, звісно, можу і сотню операцій виконувати водночас, — відповів старий комп'ютер, — але ти, нахабо, могла би зі мною хоча б привітатись.

— Привіт, мій любий Летосе, я за тобою скучила і дуже рада тебе бачити тут, на цій привітній планеті, - відповіла я.

— Привітна планета, що й казати, тільки цікаво, чому ти у крові? — бурчав катер.

— Добре, що лише в крові, - кинув сердито Рол, — добре, що голова ще на плечах залишилась.

Я проковтнула шпильку, бо, дійсно, ми с Гелом самі винні у тому, що тут з нами сталося.

— А що з Гелом? — відразу ж поцікавився комп'ютер.

— Його поранено кірідовими кулями, — стримано відповіла я, сідаючи у друге крісло.

— Так поранено, що ти його, мертвого, не відчуваєш. — Вбивча логіка моє"i машини. Я тільки головою трусонула, катер бачив той жест відчаю сво"iми сенсорами і камерами, тому замовк.

Рол спохмурнів. Я роздивлялась його гарне обличчя, світло-жовте пасмо прямого волосся тінню ховало сумні, сталевого кольору, очі, бліді губи стиснуті від відчуття небезпеки. Він несподівано запитав:

— Ти думала над тим, звідки у них та зброя?

— Думала… Поки сидиш за гратами багато чого можна передумати. Та що тут думати — ворог, який зазвичай ловить нас у кірідові пастки — один! Та мені здається, той кірід не для нас власне, вони хотіли спіймати простих калтокійских диверсантів і перестрахувались на випадок, якщо до "iх лап потрапить щось довговічне, чи безсмертне, он і лідеанців про всяк випадок притягли, — відкинулась на спинку красла підібрала ноги, робот приніс мені ковдру я загорнулась, і продовжувала розповідати накопичені думки, — хоча місцеві напевне не знають властивості тіє"i збро"i. Я маю припущення що наш Зерон (бо кірідом саме він міг забеспечити організаторів інтриги) розпочав політичні ігри заради територі"i"i. І мислю я що союзники у Зерона є саме на Ракірлі, і до того ж то наближені до Володаря Коаліці"i люди, радники чи міністри. Бо знаючи нашого давнього ворога я і помислити не можу щоб він домовлявся с таким політичним мізером як Такароне. Так от ті ракірлійські радники-зрадники куплені нашим Зероном вважають що здійснивши переворот вони отримають владу над розширеним формуванням з двох систем де центром буде сяюча Ракірла. На"iвні та підлі. І вже ті кого купив Зерон домовились з агресивним і дурним Такароне що той забезпечить "iх військовою підтримкою, надали кошти на переозброєння і переформування копроконсько"i армі"i. А калтокійці "iм потрібні були лише як заручники, аби наші кораблі не втрутились у місцевий конфлікт. Та пан Такароне виявилось також має власні думки, і він за рахунок калтокійців вирішив сам очолити Коаліцію, це у нього б вийшло якби він увійшов на Ракірлу на наших кораблях, якби. Та то лише припущення… А ще я припускаю що Зерон ще не знає, що саме ми потрапили до рук копроконців. Якби знав, то вже б проявив себе, бо таку нагоду нас прибрати до рук не пропустив би.

— Маю надію що він не зафіксував те невеличке відкриття порталу, бо на такі дрібниці і звичайні маги здібні, - спантеличено мовив Рол.

— Може і не помітив, його Ракірла цікавить, Копроконе це вже інструмент самих ракірлійців, — з впевненністю аби не засмучувати чоловіка відповіла я.

— Біокоди ти теж вирахувати зараз не можеш… — процідив Рол. — А я виказати свою присутність тут тепер не наважусь, і телепорта достатньо…

— Невже ми можемо тільки чекати, поки спрацюють засоби зв'язку? — з відчаєм питала я.

— Тепер так, — твердо відповів Рол і замовк. — Чи коли отямиться Гел.

Рол сидів похмурий, я вже не наважилась втручатись навіть у його думки.

І Летос мовчав, теж думав, мусив все проаналізувати. Він у цілковитій тиші вивів на монітор карту того континенту Копроконе, на якому ми зараз перебували і висвітив на тій карті жирними червоними крапками всі об'єкти, які знайшов. Я спочатку зацікавилась тими базами, які були найближчими до столиці. Бо напевне літаки, про які казали у підвалі, не літають дуже швидко, а гравітаційні двигуни на Копроконе, судячи з усього, застосовуються напевне тільки правлячою елітою в екстрених випадках. Чому, не знаю… Може, усьому виною чутки, що «поплавки», які змінюють масу, полярність і полюси магнетизму, викликають смертельні хвороби? (Взагалі ті чутки — перебільшення, тільки одна людина з мільйона відчуває тимчасову слабкість під час роботи сучасного гравітаційного двигуна).

Але відповідь може бути з політичним забарвленням: примітивність техніки сповільнює пересування громадян по планеті і за "i"i межами, тим самим полегшує контроль над населенням.

— Коре не відповідає? — запитала я у мовчазного комп'ютера.

— Ні, - почулася коротка відповідь. Ще мить тиші і він повідомив: — Мілено, тут всі військові бази називають Долинами… тільки номери різні. Ти казала що Коре прилетів хвилин за двадцять? Я буду вираховувати швидкість місцевих літаків на кілометри, хоч відсіємо частину баз, буде легше перевірити з десяток, ніж шукати у сотнях.

Ранок був сірим, важкі хмари затягнули небо у непроникну для скупого осіннього сонця шаль і збирались пролитись холодним нескінченним дощем. Вітер кидався червоним і жовтим сухим листям у вікна будинків і машин. Люди вдяглись у теплу одежу і ховали обличчя за великими різнокольоровими шарфами. Похмуро підмітали вулиці двірники. Бігли по сво"iх справах заклопотані пішоходи, маленькі вагончики сунули по рейках напівпорожні. Ще година і людей на вулицях буде більше, а ще за півгодини місто наповниться перехожими. Хоча й вихідний, та все одне у городян багато справ, відкладених чи запланованих на цей день.

Велика чорна машина під'"iхала до парадного входу високо"i будівлі.

Варко вийшов, зачинив дверцята, махнув рукою водію, машина від"iхала.

Охорона біля дверей — два молодих хлопці у новенькій формі, підтягнуті й стрункі — виструнчились і вирячили очі, демонструючи виправку та відданість.

А Варко відчув до них неприязнь.

Хоча, насправді, у чому вони винні? Нічого ж не знають, крім муштри.

Хіба винні у тому, що з дитинства в армі"i?

Хіба вони винні у тому, що відбувається, хіба винні, що Варко ледь не застрелив ціє"i ночі людину, котру хотів врятувати?

Хіба ці хлопці винні у тому, що не схожі на молодого свавільного в'язня, котрий міг залишатись вільною людиною, навіть коли вмирав?

А він, Варко, друга людина на планеті Копроконе, поруч з тим, закутим у кайдани, хлопчиськом, чомусь відчував себе невільником.

Та хіба у цьому винні ці молоді раби системи й виховання, що виструнчились перед ним, вирячивши скляні очі…

Варко пройшов повз охорону, махнувши "iм рукою.

Ліфт був як спасіння від цікавих очей шпигунів Корде Пантро, від простих службовців, військових і цивільних, що, не зважаючи на вихідний день, залюднили цей військово-адміністративний центр Тіролона, звідки відбувалося керування всіма збройними силами планети Копроконе.