Чтение онлайн

Побігли? Та я ж ледь ноги пересуваю! Але йому того не скажеш, розсердиться.

Довгі коридори напівтемні, напівпусті. Охоронник повернувся з огляду і помітив що ми вийшли з камери, закричав: «Стояти! Буду стріляти!»

Рол різким рухом кинув у наглядача тоненький стилет (він постійно носить "iх у шкіряних наручах, про всяк випадок), копроконець впав. До сходів ми добігли без перешкод, тут теж були зачинені грати. Рол вибив "iх і потягнув мене за руку по сходах нагору, примовляючи роздратовано:

— Мілене, прокидайся.

Я відчувала, що він крапля по краплі ділиться зі мною енергією, мені навіть дихати стало легше. Ніби у голові прояснішало. Та я не могла зосередитись, все миготіло перед очима, темні сходи, сірі стіни, відлуння кроків. Майданчик, поверх, ще поверх, ніби у тумані, знову зачинені грати, біля цих гратів два охоронця на посту. Рол кинув у одного з них стилет, другий почав горлати і одночасно стріляти в нас зі свого автомата, добре, що з простого звичайного автомата звичайним свинцем. Рол штовхнув мене убік, сам стрибнув на грати, вибиваючи "iх, грати вилетіли з пазів і петель і збили з ніг охоронника. Коли автомат замовк, я підхопилася на ноги. Рол був поранений, та то був не кірід, і звичайні кулі йому не зашкодили, подряпали трохи шкіру та розірвали улюблений плащ. Завила сирена, голосно, люто, підіймаючи зі сну всю охорону палацу. Зараз починається найцікавіше.

Ми побігли по коридору палацу, Рол перший, я за ним. За вікнами була темна ніч, коридори вночі освітлювались тьмяними лампами, декілька секунд тиші і спокою. Я запропонувала:

— Давай вистрибнемо через вікно.

Рол тільки посміхнувся, а за мить зупинився і затягнув мене до ніші, ми сховалися за якоюсь скульптурою. Повз, голосно грюкаючи черевиками, пробігло щонайменше десять солдат. Серед них був і Нак, він кричав на котрогось:

— Я ж казав, що "i"i потрібно охороняти!

От і добре, що не вони мене охороняли. Мені б було "iх шкода.

Солдати прогуркотіли далі по коридору, ми вислизнули з ніші і тихо побігли — по впевненості Рола я зрозуміла, що він знає, куди і навіщо ми так поспішаємо.

Нам пощастило. Солдати перевіряли весь величезний палац, але ми змогли добігти до кухні непоміченими, періодично переховуючись то у нішах, то за шторами. Покинули цей небезпечний палац через невеличкі двері, де кухарі зазвичай приймають продукти.

— Ти думаєш, нас тут не чекають? — запитала я.

Він нічого не відповів, тільки простягнув руку до стіни і штовхнув до мене щось невидиме, я відчула спочатку легенький дотик силового поля, воно мене пропустило, і моє"i долоні торкнувся руль малого гравітатора — мого гравітатора! Від радості у мене на мить навіть мову відняло.

— Сідай, не має часу. За кермо сідай — це ж твоя машина… — казав мені Рол.

— Ти геній, — прошепотіла я, перекидаючи ногу через кермо моє"i улюблено"i машини, зручно сіла на м'яке сідло гравітава і додала зовсім тихо, коли відчула, що він сів позаду мене і його теплі руки обняли мене: — Я тебе люблю…

Навколо палацу вже світили всі ліхтарі, чувся гуркіт сотень солдатських ніг, крики зі всіх боків… Двигуни машин загули… Мене "iх біганина вже не обходила. Під прикриттям силового поля вони нас не помітять, а просвітити простір навколо палацу у пошуках гравітаційних хвиль не встигнуть, не додумаються.

Я взялась за кермо, запустила двигун і гравітав вдячно замуркотів. З місця зрушили, м'яко стрімко набираючи швидкість і висоту. Я відчула легкий порив вітру, що пробивався крізь захист силового поля.

— Куди? — запитала я у Рола, перекрикуючи вітер.

— На Летос, по приборах, — відповів він.

Я розвернула гравітаційну машину у напрямку сигналу мого космічного катеру Летоса і пришвидшила. Гравітав розігнався миттєво, і полетів над поверхнею планети, ледь не торкаючи віття дерев, що стелились під його днище темним килимом у мороці ночі.

Була ще ніч, коли літак сів на злітному майданчику Долини.

Коре, не чекаючи на пілота, сам відчинив люк і вистрибнув з літака з тілом Гела на руках. Поспішав, примовляючи:

— Ще трохи… ще трохи… тримайся.

Забіг в операційну, поклав Гела на стіл, озирнувся і роздратовано крикнув:

— Тонака!

Медсестра Тонака, жінка пишна, повнотіла і розкішна, молода, років п'ятдесяти, швидко перебираючи гарними ніжками, взутими в черевички на високих підборах, з голосним цокотом залізних підківок на каблуках, вбігла до операційно"i.

— Мою тецю з інструментами! І знайдіть десь вимірювач радіоактивних хвиль! — крикнув Коре.

Тонака відповіла кивком. Ї"i кругле гарне обличчя з кирпатим носом розпашілось від заповзятих зусиль догодити лікарю Коре.

— Ще принесіть теплу воду і приготуйтеся, будете мені асистувати.

Коре прив'язав руки і ноги Гела до операційного столу шкіряними ременями, буркочучи собі під ніс:

— Слабка надія, що вони тебе витримають… Я ж у відпустці, звідки ти взявся, звідки тут та дурна зброя, чому ти знову потрапив у таку, подібну до Мілти, пастку, невже минуле тебе нічому не вчить, Геле? Навіть не думай по-справжньому померти. Контролюй себе.

Прибігла Тонака, заскочила до операційно"i, зачинила двері, підійшла до столу, поставила тецю і поклала вимірювальний пристрій:

— Що робити? Ой! Хто це? Дитина? Це ж не дитина, пане Коре? Юнак. Такий гарненький… А що з ним?

— Це прибулець… — коротко пояснив лікар і відразу приступив до справи. — Крім загального світла, під час операці"i ви мусите тримати ось цю лампу там, де я буду робити надрізи, не відволікайтеся. Мусимо зробити все швидко, поки він не отямився.

— А зашивати?

— Не потрібно.

Тонака аж рота відкрила.

Лікар Коре увімкнув вимірювач радіактивних хвиль, провів ним тілом Гела і відразу почув характерний сигнал. Зробив перший надріз, кірідова скалка була на місці, застрягла у серцевій тканині, вона і заблокувала роботу серця, та витягати "i"i потрібно обережно — один невірний рух і вона зрушить з місця, далі розрізаючи м'язову тканину.

Рол прилетів на Копроконе на моєму малому тридцятиметровому катері, що був зовсім несхожий на сувору бойову техніку, але нафарширований зброєю, як подушка пір'ям. До складу озброєння входять і лазерні гармати, і вогнепальна зброя, реформована нещодавно і силові гармати та ще багато іншого, цікавого, небезпечного.

Катер ніби лежав на траві (насправді висів на гравітаційному полі в сантиметрах п'ятнадцяти над поверхнею), на невеличкій галявині у підніжжя скелі, біля провалля, у горах. Побачити мою машину неможливо, "i"i не було видно за голограмою, та я "i"i побачила іншим зором: видовжену форму краплі, чотири тонких складені стабілізатори і срібний візерунок по темно-сірому, матовому борту, вкритому кірідом. Тим самим кірідом.

Ми з Ролом влетіли на гравітаві до відчиненого трюму, я ледь встигла загальмувати. Люк трюму сердито ляснув, зачинившись за нашими спинами. І ми почули звичне буркотіння корабельного біокомп'ютера на ім'я Летос. Летос — це і є мій катер, це його душа, розум і тіло в одній назві, вірніше, в імені. Він живий, як людський мозок, у нього великий обсяг знань на кристалічних носіях і комп'ютерна логіка, а ще здавалось, він зумів набути живу душу. Летос сприймався нами як живий індивідуум, і навіть більше — ми були друзями, хоча він чомусь ставився до нас, як до дітей, якими він, дорослий розум, мусить опікуватись і котрих мусить оберігати. Та нічого, ми звикли до такого ставлення не тільки з боку біологічних розумників штучного походження, а й тих розумників, народжених смертними жінками, що сприймають нас молодими і нерозумними. Взагалі добре, що я встигла зупинити грав біля стінки, а не врізалась в не"i, бо друг катер знає багато неприємних каверз, щоб віддячити за образливе, на його думку, з ним поводження. Бо Летос, він унікальний… Хоча я з ним згідна. Мало який комп'ютер витримає спілкування з такими нелогічними істотами, як я і Гел.