Чтение онлайн

— Отак завжди, зв'яжешся з вами, навчишся пити усіляку гидоту, а так добре починали зі старого вина длоків… — сумно промовив Рол.

Я сиділа на даху високого готелю, серед повітряних арок і витончених фонтанів.

На Ракірлі, на острові Паракана, світило наче підкрадалось до вигнутого дугою горизонту, аби скупатись у прозорих водах ракірлійських океанів.

Я ж так хотіла на море, ось мені цілий океан, близький і недосяжний.

Весняне небо в фіолетових і рожевих кольорах, поверхня океану навколо острова сірого кольору, неначе розтоплене срібло. Я сиджу на даху і милуюсь фантастично прекрасним заходом «сонця», феєрією кольорів. За моєю спиною, на протилежній частині неба, ніч-хижак поглинала світло, і перші зорі з'являлися, наче жовті очі Всесвіту. А з нічно"i сторони, де океан був темно-синього кольору, здійнявся ніжно-червоний величний супутник Ракірли, який здавався напівпрозорим на темному фоні фіолетового неба.

«Сонце» пірнуло у океан і настала ніч. Ніч — то мій час.

Будівля готелю складена з оброблених блоків, вирізаних зі скам'янілих коралів. Чіплятись за це каміння кігтями набагато приємніше, ніж, скажімо, повзти по бетонній стіні (бетон скрипить під кігтями, підступний і крихкий).

Такароне повернувся з ресторану злий і роздратований — калтокійський тан-лард на зустріч не прийшов. Він відпустив охорону, відчинив вікно, сів на диван і кинув на стіл апарат зв'язку, зі злістю мовив сам до себе:

— Добре ж ви цінуєте життя сво"iх людей… калтокійці.

— Я тут, пане президенте, вибачте, що не прийшла раніше, не люблю людних місць, волію розмовляти наодинці, - тихо промовила я, зістрибуючи з підвіконня на підлогу, — тільки, будь ласка, не робіть зайвих рухів, бо я вас вб'ю.

Пан Такароне був вражений і трохи таки наляканий чи то моєю появою крізь вікно на сорок восьмому поверсі, чи то взагалі тим, що прийшла саме я. Чи то тим, що не мав найтійського пістолета під рукою.

— Навіщо ви запросили мене на зустріч? — запитала я. — Помовчати ми і в підвалі вашого палацу могли, а тепер кажіть, що ви хочете від калтокійців.

— Я хотів зустрітися з вашим командармом, — тихо крізь зуби відповів зблідлий президент, — до чого тут ти? Як ти взагалі тут опинилась?

— Ви задаєте не ті питання, — мовила я, — найсмішніше, що я і є калтокійський командарм, один з двох. Другий поки ще залишився на вашій планеті. Є ще несуттєві питання?

— Я вам не вірю, — роздратовано сказав він.

У мене склалося враження, що ще мить і він кинеться мене душити. Тому я відповіла йому відразу:

— Я вам теж… Кажіть, врешті решт.

Він несподівано заспоко"iвся, посміхнувся, склав руки на грудях і мовив:

— Говорив би, та якась дурість виходить. Шантажувати тебе нічим, а де ти залишила свого брата?

— Ви хоч розумієте, до яко"i пастки ви з власно"i волі потрапили? — тепер я втрачала терпіння.

— Про що ти? — а він взагалі заспоко"iвся.

— Про ваших союзників. До речі, союзники ваших союзників забрали все те, що зберігали на вашій планеті. І ви тепер єдиний, хто знає, що то було. А вони знають що ви вирішили скористатися нагодою і змінити плани перевороту.

Почувши новину, він помітно розхвилювався, напружився, ніби хотів підвестися:

— Звідки ви це знаєте?

— Ваша планета могла б закінчити своє існування вже години дві тому. Добре, що союзникам ваших союзників завадили більш ретельно затерти сліди перебування на Копроконе разом з самою Копроконе.

— Та ви… ви… я вам не вірю, це… — і він почав задихатись, різко схопився за серце, і в якусь зовсім невловиму мить його рука стала кволою, наче у м'яко"i ляльки. Відкинувшись на спинку дивана, колишній копроконський президент лежав блідий, непорушний і мертвий.

Я розгубилась. Розуміла, що серцевий напад — це не збіг обставин, Такароне був ліквідований. Чи підсипали щось у ресторані, або взагалі подіяли на його організм магією, та без різниці як, головне, що президент Такароне мертвий — миттєво, швидко і дуже вчасно.

Зранку буде весело: підніме галас преса, почне висувати гіпотези й здогадки, чому помер президент Копроконе, це вбивство чи недогляд копроконських лікарів, а якщо вбивство, то хто і навіщо його вбив. Потрібно буде відвести підозру від Варко і витягти декілька старих скелетів з шаф Коаліці"i. Завтра попрошу Нейла нашого організатора масового напрямку соціально думки зайнятися цією гидотою.

Мабуть, пройшла лише мить, а вже від страшного удару ноги дикого ароського охоронця вилетіли з навісів двері. Триметрові найманці вломились у кімнату.

Вікно зачинялось автоматично. Я ледь встигла вистрибнути. Прямо у стрибку перевернулась, як кішка, у повітрі, випустила кігті й вчепилась у стіну. Дах був ближче, та на даху мне вже чекали, й внизу теж.

Над вікном нижнього поверху я розвернула своє тіло, повернувшись на кігтях, пальці занили, зі всіє"i своє"i сили вдарила лапами по вікну, воно розлетілось, заскочила до кімнати, що дуже нагадувала ту, з яко"i я тільки-но втекла. Відчинила тихенько двері до коридору, кинулась до ліфту.

А ліфт доброзичливо випустив лідеанців і аросців. Я кинулась втікати від них до сходів, перевтілюючись на ходу.

Перестрибуючи через блоки сходів, я на практиці відчула, що найважче тут не врізатись у стіну на поворотах між сходами, тож побігла ледь не по стіні. І найманці, що залишились далеко позаду, наважились зробити декілька пострілів мені услід. Кулі збивали елементи декору, шматки коралово"i маси летіли врізнобіч разом з пилом.

Одна куля мене таки наздогнала. Перша, кірідова, розривна. Вона збила мене з ніг, я покотилась по сходах, та відразу ж підхопилась. Декілька крапель моє"i, активовано"i завдяки Ролу, крові зашипіли на мармурових сходах. Мармур, ненавиджу мармур, моя кров на нього не діє, не діє на кірід, не діє на мармур. Треба бігти, не можна зупинятись, треба бігти.

Молода дівчина піднімалась по сходах, моя думка: «Та чому ж ти, дурепо, не скористалась ліфтом?! Тепер ж вб'ють!»

Дівчина побачила мене, таку гарну з жовтими очима і білими іклами, дико закричала (аж у вухах задзвеніло) і втратила свідомість. Якщо шалена куля не зачепить, чи аросці з лідеанцями не затопчуть, то, мабуть, виживе.

Як я і передбачала, мене чекали і у вестибюлі, і біля всіх дверей, і по периметру готелю, і на дахах найближчих будинків. Молодці. Гарно працюють. Швидко. Напевне, таки готувались піймати калтокійського аджара. Знову почнуться крики про перевертнів. І перевтілитись зараз не можна, бо я тоді взагалі звідси не виберусь. А потім у всіх газетах моє лице буде над написом «особливо небезпечна». Рол був правий, коли порадив мені не йти на зустріч з Такароне, я потрапила у пастку, і Зерон таки усе тепер дізнається, та я думаю буде пізно.

У вестибулі мене чекали найменше, думали — не ризикну. Та вони помиляються, я ризикнула, у мене не було вибору — і вони ризикнули — ризикнули відкрити вогонь у найпрестижнішому готелі Параками. Тут крім охорони готелю, охорони президента, двох-трьох поліцейських і невідомих у цивільному, були ще й звичайні люди, гості столиці, що мешкали у цьому готелі.

Цікаво… А хто буде платити за знищення власності престижного готелю? А за втрату престижності? Коли ж я навчуся жити спокійно? І я мчала поміж фонтанів, крізь потоки водоспадів, між прозорих скляних колон, серед куль, серед уламків і диму, розштовхуючи озброєних людей, а вони з жахом помічали мене лише за мить до того, як я з'являлась перед "iх очі. Який здійнявся галас… А ще почали горіти важкі штори на величезних вікнах, половину ламп позбивали, і в напівтемряві та диму шаленіла паніка. Я скористалась нею, стискуючи ікла від болю, повернула собі людську подобу і серед десятка гостей, що бігли до виходу, покинула небезпечне місце. Легку кровотечу від поранення кірідом, що відкрилась під час перевтілення, я якось зупинила, щоб не залишати за собою слідів, бо подібна активна кров, що поглинає матерію у цьому світі, не в багатьох, та й Зерону краще не знати, що Рол може нас дуже швидко регенерувати.