Чтение онлайн

— Думаю, так. Сама по собі зміна не є чимось добрим чи поганим, а от знання завжди знадобляться.

— А важко було відшукати справжні імена? — знову спитала ельфійка.

Ерагон розповів їй, як вони це зробили, а ще він згадав про всілякі дивні створіння, з якими їм довелося зіткнутися на острові Вройнгард. Здається, вони дуже зацікавили Арію.

І поки Вершник говорив про них, він раптом подумав про одну річ: а чи не сказати Арії своє справжнє ім’я? Ця думка збентежила Вершника, і він звернувся за порадою до свого дракона.

«Це конче необхідно?» — спитала Сапфіра.

«Гадаю, що так».

«Тоді роби, як знаєш, якщо тільки вона погодиться».

Отож, коли розмову про Вройнгард було завершено, Ерагон глянув Арії в очі й сказав:

— Хочеш почути моє справжнє ім’я? Мені б хотілося поділитись ним з тобою.

Якусь мить ельфійка мовчала, а потім тихо сказала:

— Ні! Тобі не слід говорити його ані мені, ані будькому іншому. Особливо тепер, коли ми так близько до Галбаторікса. Він здатен витягти його з мого розуму. А крім того, своє справжнє ім’я можна сказати лиш тому... тому, кому ти найбільше віриш.

— Я вірю тобі.

— Ерагоне, навіть ми, ельфи, обмінюємося своїми справжніми іменами тільки після багатьох-багатьох років знайомства. Знання, яке можна з них отримати, надто особисте, надто заповітне. Розповідати про нього — це надзвичайно великий ризик. Коли ти ділишся з кимось своїм справжнім ім’ям, ти вкладаєш у чужі руки всього себе без останку.

— Я знаю. Але, можливо, в мене більше ніколи не буде такої нагоди. Це єдине, що в мене є, і я хотів би віддати його тобі.

— Те, що ти пропонуєш, Ерагоне... Це найцінніше, що одна істота може дати іншій.

— Я знаю.

Арія здригнулась. Здавалося, десь глибоко всередині своєї душі вона боролася сама із собою.

— Ніхто ніколи не пропонував мені прийняти такий дар,— після тривалої мовчанки сказала вона.— Твоя довіра, Ерагоне, це честь для мене. Я розумію, як багато це для тебе означає, але ні... Я змушена відмовитись. Прийняти його тільки тому, що завтра нас можуть убити або взяти в полон,— це неправильно як стосовно тебе, так і стосовно мене. Небезпека не є виправданням безглуздих учинків, безвідносно до того, наскільки великою є загроза нашому життю.

Ерагон схилив голову. Її міркування були дуже переконливі, і він з повагою сприйняв її вибір.

— Добре, як скажеш,— мовив він.

— Дякую, Ерагоне.

— А ти коли-небудь говорила комусь своє справжнє ім’я? — за якусь мить спитав Вершник.

— Ні.

— Навіть своїй матері? Вона скривилась:

— Ні.

— А ти знаєш його?

— Звичайно. Чому ти подумав, що я його не знаю? Ерагон знизав плечима, трохи помовчав.

— І давно ти його дізналася? — спитав він. Арія мовчала так довго, що він уже подумав, що вона взагалі не відповість. Але ельфійка глибоко зітхнула й заговорила:

— Це сталося через багато років після того, як я покинула Ду Вельденварден, коли я нарешті стала звикати до своєї ролі між варденами та гномами. Коли Фаоліна й інших моїх товаришів не було поруч, я провела чимало часу наодинці із собою. Більшу його частину я витратила на дослідження Тронжхейма, блукаючи порожніми просторами міста-гори, куди рідко хто зазирав. Тронжхейм дуже-дуже великий, там є багато дивовижних речей: зали, люди, створіння, забуті речі... На свій подив, саме там я стала розуміти себе краще, ніж будь-коли до того. Одного разу я знайшла залу десь у верхній частині Тронжхейма — сумніваюсь, що знову змогла б пригадати, де вона розташована, навіть якщо б спробувала. Здавалось, сонячні промені заливають залу світлом, хоч стеля не була пошкоджена. Посередині зали стояв п’єдестал, а згори на п’єдесталі росла одинока квітка. Я не знаю, що то була за квітка, ні до того, ні після того я таких квітів ніколи не бачила. Вона мала пурпурові пелюстки, а середину її пуп’янка немов хтось окропив кров’ю. Стебло вкривали шипи, квітка мала приємний аромат, і в ній ніби лунала якась приглушена музика. Це була найдивовижніша, найнеймовірніша річ з усіх, які тільки можна відшукати. Я довго-довго стояла в залі, не зводячи погляду з квітки, і саме там я, нарешті, змогла виразити словами те, ким я була і хто я є.

— Я б теж хотів побачити цю квітку,— сказав Ерагон, коли ельфійка змовкла.

— Може, колись і побачиш,— мовила Арія, а потім кинула погляд на табір варденів: — Мені пора йти. Треба владнати ще чимало справ.

— Тоді побачимось завтра,— кивнув Ерагон.

— До завтра,— попрощалась Арія й пішла геть. Через кілька кроків вона зупинилася й озирнулась.— Я рада, що Сапфіра обрала тебе своїм Вершником, Ерагоне. І я з гордістю буду битися пліч-о-пліч з тобою. Ти перевершив усі мої сподівання. Що б не трапилось завтра, знай це.

Вона пішла й невдовзі зникла за пагорбом, залишивши Вершника із Сапфірою й Елдунарі.

ВОГОНЬ У ТЕМРЯВІ НОЧІ

Невдовзі на землю впала темрява. Тоді Ерагон наклав закляття, щоб приховати себе, поторсав Сапфіру за ніс і пішов пішки до табору варденів.

«Будь обережний»,— сказав дракон.

Невидимий, Вершник легко прослизнув повз воїнів, які стояли на варті довкола табору. Він намагався рухатись якомога тихіше, а вартові вночі не могли помітити ані його слідів, ані тіні — отож, жодних проблем не було.

Ерагон досить довго йшов повз намети, аж доки не знайшов той, що належав Роранові й Катріні. Вершник постукав пальцями по центральному стовпу, і Роран миттю висунув голову на вулицю.

— Де ти є? — прошепотів він.— Ходи сюди!

Ерагон зняв закляття. Його постать так швидко звільнилася від магічного прикриття, що Роран мимоволі здригнувся. Він одразу ж схопив Вершника за руку й потягнув углиб намету.

— Ласкаво просимо, Ерагоне,— сказала Катріна, встаючи з ліжка.

— Здрастуй, Катріно!

— Рада знов тебе бачити,— жінка легко обняла його.

— Це забере багато часу? — спитав Роран. Ерагон заперечно похитав головою:

— Не повинно.

Ставши навколішки, він на мить задумався, а потім почав щось тихо говорити прадавньою мовою. Спершу він наклав закляття на Катріну, щоб дати їй захист проти будь-кого, хто хотів би їй зашкодити. Вершник створив значно складніші заклинання, ніж мав намір від самого початку,— він хотів бути впевненим, що Катріна та її майбутнє дитя зможуть уникнути чар Галбаторікса, якби що-небудь трапилося з ним чи з Рораном.

— Ці захисні чари вбережуть тебе від нападів,— мовив Ерагон.— Правда, не можу точно сказати від скількох, бо це залежить від сили насланих заклять. Крім того, я дав тобі ще один захист. Якщо опинишся в небезпеці, двічі вимов слово «фретія», і ти станеш невидима.

— Фретія,— прошепотіла Катріна.

— Саме так. Але воно не сховає тебе повністю. Твої звуки все одно можуть почути, а твої сліди буде видно. І ще одне: що б не трапилося, не заходь у воду, бо тебе відразу ж викриють. Це заклинання буде забирати твою енергію, а отже, ти втомишся швидше, ніж звичайно. І я б не радив тобі спати під час його дії, бо можна більше й не прокинутись. Зняти закляття легко. Просто скажи «фретія летта».