Чтение онлайн

— Фретія летта.

— Добре.

Потім Ерагон став чарувати над Рораном. Щоб накласти захисні чари на свого двоюрідного брата, довелося витратити більше часу й енергії, бо на Рорана, ясна річ, чекало значно більше небезпек. Та Ерагон не звертав на це уваги. Йому нестерпна була сама думка про перемогу над Галбаторіксом, що буде куплена ціною Роранового життя.

Нарешті Вершник закінчив.

— На цей раз,— сказав він кузенові,— я наклав трохи більше заклять. Мабуть, мені треба було зробити це давним-давно, але так уже вийшло... Словом, на додаток до звичайних чар я дав тобі кілька таких, якими відразу можна збільшити власну силу. Доки ти живий, вони захистять тебе від небезпеки. Але, будь ласка, не забудь, що їх можна використовувати лише тоді, коли не діють інші чари. Якщо ж ти зробиш і те, і те, то впадеш без пам’яті, і все — кінець.

— Це означає, що замість того, щоб урятувати мене, вони можуть мене вбити? — спитав Роран.

Ерагон ствердно кивнув:

— Звісно, це досить небезпечна річ, але, я думаю, вона того варта, якщо не дозволить коневі затоптати тебе чи спису пробити тебе наскрізь. А ще я дав тобі таке саме закляття, як і Катріні. Двічі кажеш «фретія» — і ти вже невидимий, «фретія летта» — знову видимий...

Міцний Молот тільки знизав плечима, мовляв, навіщо це мені...

— Раптом знадобиться під час битви,— немов прочитав його думки Ерагон.

Роран засміявся:

— Добре. Тоді я так і зроблю.

— Тільки дивись, щоб ельфи не подумали, що ти — один з магів Галбаторікса.

Пора було вже йти. Ерагон звівся на ноги. Катріна теж встала. На подив Вершника, вона взяла його руку й притисла до грудей.

— Спасибі тобі, Ерагоне,— вдячно мовила жінка.— Ти добра людина.

Ерагонові раптом стало чогось ніяково.

— Та дрібниці...— тільки й сказав він.

— Бережи себе завтра. Ти так багато зробив для нас обох... І я сподіваюся, скоро ти станеш люблячим дядьком нашої дитини. Не дай себе вбити. Для нас це буде велике горе...

Вершник трохи силувано засміявся:

— Не хвилюйся. Сапфіра не дозволяє мені робити безглузді речі.

— Добре,— Катріна поцілувала його в обидві щоки й відпустила.— До побачення, Ерагоне.

— До побачення, Катріно.

Міцний Молот вивів його назовні.

— Дякую тобі,— тихо сказав він, кивнувши вбік намету.

— Радий був допомогти. Вони міцно обнялися.

— Нехай удача не зрадить тебе,— мовив Роран. Ерагон глибоко зітхнув:

— І тебе нехай не зрадить удача,— він іще раз притис Рорана до себе, думаючи про те, що вони можуть більше ніколи не побачитись: — Якщо ми із Сапфірою не повернемось, потурбуйся про те, щоб нас поховали вдома... Мені не хочеться, щоб мої кісточки лежали ось тут...

Роран звів брови:

— Сапфіру буде важко тягнути всю дорогу назад.

— Та нічого, ельфи допоможуть.

— Тоді жодних проблем... обіцяю. А в тебе є на приміті якесь місце?

— Вершина того голого пагорба,— відповів Ерагон.

Він мав на думці передгір’я поруч й їхньою фермою. Позбавлена рослинності вершина пагорба завжди здавалася йому ідеальним місцем для того, щоб побудувати там замок. Колись давно вони говорили про це з Рораном.

Міцний Молот кивнув:

— Гаразд. А якщо я не вернуся...

— Ми зробимо для тебе те саме.

— Ні-ні... Я не про це. Якщо я не... ти приглянеш за Катріною?

— Звичайно. Ти ж знаєш.

— Знаю. Але я все-таки повинен був спитати.

Якийсь час вони стояли й мовчки дивились один на одного.

— Чекаємо тебе завтра на вечерю,— озвався нарешті Роран.

— Я прийду.

Міцний Молот розвернувся й пірнув усередину намету, залишивши Ёрагона на самоті. Вершник глянув угору на зірки — його серця торкнулась скорбота, так, ніби він утратив когось із близьких. Він постояв іще пару хвилин, а потім зайшов у тінь, сподіваючись, що темрява його прикриє, і рушив табором.

Вершник досить довго шукав намет, в якому жили Хорст і Елейн зі своєю маленькою донечкою Гоуп. Усі троє ще не спали, бо немовля чогось плакало.

— Ерагоне! — тихо вигукнув Хорст, коли побачив Вершника.— Заходь! Заходь! Після ДрасЛеони тебе ніде не було видно! Як ти?..

Ерагон зайшов, присів і довго розповідав їм про свою подорож на Вройнгард — про все-все, окрім, ясна річ, Елдунарі. Гоуп нарешті заснула. Тоді Вершник попрощався й пішов у ніч.

За якийсь час він розшукав Джоуда. Той сидів і при світлі свічки читав якісь сувої. Його дружина Гелена вже спала. Коли Ерагон постукав і просунув голову всередину намету, чоловік з худорлявим обличчям спершу неабияк перелякався, та вже наступної миті впізнав Вершника, відклав свої сувої і вийшов з намету погомоніти з ним.

У Джоуда було багато питань, хоч Ерагон і не міг відповісти на всі. Про деякі речі він говорив тільки натяками, так, щоб Джоуд у загальних рисах уявляв собі те, що ось-ось мало відбутися.

Джоуд уважно слухав.

— На твої плечі,— сказав він,— лягає дуже великий тягар. Бром пишався б твоєю мужністю.

— Можливо.

— Ні-ні. Я в цьому впевнений... Якщо раптом ми більше не побачимось, ти повинен знати: я написав оповідання про все, що з тобою сталося, і про ті події, які призвели до цього... Не знаю, чи буде в мене можливість завершити його, але, гадаю, це було б непоганим доповненням до «Доміа абр Вірда».

Ерагон засміявся:

— У тебе буде те, що треба... До речі, якщо завтра ми обоє залишимося живими, я неодмінно розкажу тобі ще деякі епізоди, які зроблять твоє оповідання і докладнішим, і цікавішим.

— Я буду просити, щоб ти розповів мені геть усе.

Попрощавшись із Джоудом, Ерагон годину-другу поблукав табором, зупиняючись біля багать, де сиділи люди, гноми й ургали, які ще не пішли спати. Вершник трохи поспілкувався з кожним із воїнів, яких зустрічав, питав, чи добре з ними поводяться, співчував із приводу стертих від ходьби ніг та злиденного раціону, іноді жартував. Він сподівався, що його поява серед них здатна підняти бойовий дух, посилити рішучість і оптимістичний настрій у війську. Здається, тільки ургали, з якими він погомонів, були в чудовому настрої. Вони з насолодою чекали наближення битви, адже слава була для них понад усе.

Та не тільки це мав на меті Ерагон, спілкуючись із солдатами. Крім усього іншого, він хотів поширити неправдиві відомості. Щоразу, коли хтось питав Вершника про напад на Урубейн, він натякав, що вони із Сапфірою будуть перебувати в лавах батальйону, який атакуватиме північнозахідну частину міського муру. Вершник сподівався, що шпигуни Галбаторікса відразу ж передадуть ці дані своєму королю, як тільки звуки сурм розбудять Галбаторікса завтра зранку.

Він вдивлявся в обличчя тих, хто його слухав, і думав: а чи є серед них ті, хто служить Галбаторіксу? Ця думка не давала йому спокою. Вершник навіть спіймав себе на тому, що коли йде від одного багаття до іншого, то слухає кроки за своєю спиною.

Нарешті багаття залишилися позаду нього, і він рушив до намету, що стояв трохи осторонь від інших біля південного краю табору.

Ерагон постукав по центральному стовпу: раз, другий, третій... Відповіді не було. Тоді він постукав знову, на цей раз сильніше й довше. За мить почулося сонне бурчання й шурхіт ковдри. Вершник терпляче чекав, поки маленька ручка вдунула вхідну запону і вийшла Елва. Вона була вдягнена в темне вбрання, трохи завелике для неї, і навіть при слабкому світлі факела Вершник помітив, що її дрібненьке гостре личко явно невдоволене.