Чтение онлайн

— Поживемо, побачимо. А тепер ти мені про Малин розказуй, і тільки, чуєш, не бреши, бо я кумедій і лицедій не люблю. Як б’ю, то б’ю направду, то також не на жарт.

— Ви мені цього і не згадуйте, — сам бачу.

— Отож і відповідай на мої питання.

— Слухаю.

— Давно в Малині бував?

— Днів тому десять.

— Що робив там?

— В одного купця найнявся.

— Щоб послужити часок, роздивитися, де що стоїть, а тоді...

Тут Босаковський зробив злодійський знак рукою.

Хлопець понурив голову:

— І таке буває.

— То ти, значить, з тих, що в чепці родяться, а на посторонку гинуть.

— Пане мій! Хто з нас знає, яка його смерть чекає?

— Добре. А чи не чув ти про дівчину в Малині, що Марусею Богатьківною її звуть.

— Сотника Богатька дочка?

— Еге ж.

— Або мені позакладало, щоб я про таку красуню не чув. Не тільки чув, а й бачив.

— Де бачив?

— А в кушніра. Того, що її від харцизів відкупив.

— І тепер вона в нього?

— Ні, в одному дворі... Її, знаєте, (хлопець озирнувся та голос притишив), схопили, як то часом із гарними дівчатами буває...

— Кажи де?! — крикнув Босаковський. — Чому про це на хуторі нічого не згадував?

— Мишам у пивниці мав розказувати, чи кому?

Босаковський мовчав. Він ніби полину напився. Добре, що Борис не чув, бо з Петрусем балакав.

— А як тебе звуть? — спитав по хвилині.

— Ферапонтом.

— Гм. Так ти з духовних?

— Покійний батько дияконував. Та в молодому віці помер, а мати незабаром за ним пішла.

— Ферапонт — гарне ім`я.

— Смішне.

— А з роду ти як?

— Безрідний.

— Дивно.

— Діда дитиною знайшли, роду свого не затямив, тому й безрідний прозвали.

— А ти не брешеш?

— А чому ж би брехав?

— З привички.

— Буває, що й правду доводиться сказати.

— Тож уважай, добродію Ферапонте Безрідний, щоб ти мені правду казав, як батькові син рідний, а то будеш бідний, — зрозумів?

— Мене по голові били.

— Отож затям собі, що нам треба Марусю Богатьківну добути.

— Хоч із-під землі.

— Еге ж.

— Добудемо.

— Покажеш нам, де цей двір.

— Покажу.

— І на того дідьчого панка з нами підеш?

— На Фалдовського?..

І Ферапонт з радості аж підскочив.

— Хоча б і до пекла піду, наввипередки піду! Таж це він мене за дячиху так скривдив, бо сам, собака, до неї ходив. Підемо на Іродового сина, підемо і відіб’ємо Марусю, а його за шияку та на гілляку, бо досить уже лиха накоїв.

— Гов! — спинив його пориви Босаковський. — Не люблю, як хто ніж на невроджене теля гострить. Послухай і добре собі на вус мотай.

— Не маю.

— То в лепету клади. Якщо ти підеш з нами і добре справишся, то правдивого голландського дуката дістанеш, а як ні, то також дістанеш, але так, що й очима не лупнеш. Зрозумів?

— Ще й як! Рахунок ясний. Дукат або капут. Але я волію дуката,

бо золото і в болоті блищить.

Гак нони ввічливо розмовляли, коли нараз, мов із-під землі, стали вилазити селяни з ціпами, з ломаками, з вилами, два навіть якісь старосвітські рушниці напоготові тримали. Видно було, що з хлібом-сіллю назустріч нашій валці не виходили.

Босаковський глянув, почислив, скільки їх є, і гукнув:

— Черницю під віз!

Улас і Помело миттю наказ сповнили.

— Хлопці! Круг воза ставай!

І цього два рази він не потребував казати. Валка в один мент перетворилася у козацький таборець, до якого нелегко було приступити.

— Уласе! Заправляй! — звернувся Босаковський до Уласа, а сам на своїм сухоребрім рвонувся вперед.

У руці не шаблю, а люшню від воза тримав. Заки напасники озирнулися, уже нею їм поперед очі вимахував.

Один із тих, що рушниці мали, прицілився, вистрелив, але схибив. Другий ще пороху підсипати не встиг, як люшнею по дулі дістав. Але так, що випустив рушницю і, вимахуючи руками, верещав:

— Ой-ой-ой!

Босаковський на першого конем наїхав.

— Рушниця або смерть! — гукнув.

Селянин кинув рушницею і пустився навтьоки. А Борис і Петрусь уже коло свого ватага стояли. Відібрані рушниці геть поза себе жбурнули, а свої на напасників спрямували.

Селяни, як барани, збивалися докупи.

— Тісніше, тісніше ставай! — кричав на них Босаковський. — Щоб моїм людям краще було в купу стріляти. Виб’ю вас до одного, як собак, хати попалю, худобу заберу з собою, землю і небо лишу, мурла туподушні, одуди смердячі, бісові виплодки погані!

Батькував і матіркував так, що аж в’янули вуха. (Добре, що Нечаїха не чула).

— Ну, чого витріщився на мене, як на біс батька зна-що? Полковника не бачив? Я тобі такий пірнач покажу, що юшка з тебе потече, хаме один, лиш підходь! Ну, підходіть хутчіш! Чого ж ви стоїте, горлорізи, живодери, людоїди, змії! Підходіть!

Захиталася товпа, дехто пробував утікати.

— Куди?! — зверещав на них Босаковський. — Ну, куди? Стій! Кажуть тобі, стій, а то стріляю! Як диких вепрів, вистріляю вас і лій витоплю з ваших пуз чортові чоботи мастити!

Нараз буцім першу злість тими словами зігнав і лагідніше, іншим голосом став промовляти:

— Гей, люди, люди, невже ж вам не сором? На спокійних подорожніх засідаєте з ломаками та з ціпами, як розбишаки які? І навіть із рушниць не вмієте стріляти? Тою! А ви ж господарі якісь, а може й хуторяни, божої земельки властивці, чесних батьків погані сини. Тю, і ще раз тю! І ще раз! Того я від вас, людоньки божі, ніяк не сподівався. Усього сподівався, а цього ні!

— Або ми на вас нападали? — почулося з товпи.

— А що ж це було, скажіть?

— Ми оборонялися.

— Оборонялися? То ми, значить, ішли на вас?

— Не знаємо.

— То ми — харцизи чи що?

— Невідомо, хто ви й з чим ідете, але часи тепер такі, що як чужих до села пустиш, то пропало село. Тому ми й вас не пускали.

— І не впустимо, — додав самовпевнено один із найстарших дідів.

— Не пустите? — спитав, вимахуючи люшнею Босаковський, він так махав, буцім колесо вітряка фуркотіло. — Не пустите?