Чтение онлайн

— Ні!

— А якщо ми таки до вас підемо?

— Пробуйте.

— Гм!.. Як бачу, то ви задиристий народ, — підсміхнувсь Босаковський.

— Добре вам сміятися, пане. Жити хочемо, а нам не дають. Тягарами всякими угнітають, жили з нас висотують, от що.

— Хто? Ми?

— Та не ви, а...

— А хто?

— Чужі й свої.

— Самі ви собі, люди добрі, завинили, — відповів Босаковський спокійно.

— Самі собі завинили? — озирнувся по своїх односільчанах старий дідусь. — Чуєте, люди? Ми самі собі завинили, так буцім чоловік собі лиха бажає! Усякий рад, щоб йому добре було, а що ти порадиш, коли за ними сила?

— За ким? — спитав Босаковський.

— Відома річ, за панами. Пани нас до решти в шори впрягти задумали, щоб ми на них, як безмовна худобина, робили. От чого їм треба! Не стало нашого Хмеля.

— Ой, не стало! — почулося кругом. — А Виговський за панами тягне.

— Бо сам із панів.

— А його жінка ще з більших.

— З князів.

— У короні ходить.

— Хлопів і на очі бачити не хоче.

Розговорились. Один наперед другого хотів прийти до слова. Нарікали на гетьмана, на полковників, на козаків, на попів, на всіх і вся. Навіть на міщан за те, що вони використовують селянський народ, крамне дорого продають, а за збіжжя мало платити хочуть. Здавалося, ще трохи й знову вхопляться за вила.

Босаковський бачив, що і тут, у цьому спокійному селі, у цій закутині дивним-дивом незахопленій війною, народ також настроєний проти Виговського та проти старшин і панів, усе одно, чужі вони чи свої. І тут, як і скрізь, підноситься брудна, каламутна хвиля, що може залити життя й усе те, що в ньому ще гарне й добре. Бачив це Боса-ковський і серце йому стиснулося з болю. Ось воно як! І що ти вдієш із своїм розумом, із своїм військовим досвідом, із своїм добрим серцем, коли люди не розуміють тебе?! Заллє тебе оця каламутна хвиля, заллє! Не трать сил, спускайся на дно.

Але пригадав полковницю, що може чекала на його допомогу, як на спасення, і нову силу почув у собі, нову бадьорість у тілі й душі.

Подав Петрусеві люшню, а сам руки на грудях навхрест зложив, а, згори поглядаючи на дядьків, почав:

— А все ж таки, людоньки добрі, ви самі завинили.

— Ми?

— А так. Бо замість ставати один поруч одного, плече об плече, щоб було одно стадо, а Виговський пастирем над ним, ви кожний на свою руку починаєте робити. Хочете, щоб що село, то була окрема держава? А того ніде не було, нема й бути не може. Шани та послуху в вас нема.

— Досить ми наслухалися, пане, а тепер хай нас послухають інші.

— Так, так, тепер хай нас послухають вони.

— Досить нашої покори. Через низький тин і жидівські собаки скачуть.

Босаковський сплюнув.

— Бачу, що не добалакаюся з вами. Слухайте, люди! Коли б я хотів, то постріляв вас і пішов, куди треба. Рушниць, куль і пороху маю подостатком. Але я вам не ворог, вашої кривди не хочу й тому пришліть до мого табору трьох своїх найсвідоміших людей, щоб я з ними порозумівся і даром не проливав крові. Добре?

Селяни перешептувалися хвилину.

— Можна, — відповіли.

— Але негайно, бо мені їхати спішно.

— Хай буде й негайно. Пришлемо.

Босаковський повернув коня до своїх.

Борис і Петрусь із селянськими рушницями йшли за ним.

У таборі всі стояли готові до бою, бо не знали, на чому переговори покінчаться. Нечаєва сиділа на якійсь бурці, заслухана в журливий шепіт річки. Що їй?

— Простіть, ваша милість, — почав Босаковський, — що я вас під віз посадив, а тепер, будь ласка, ще скиньте оцю чорну хламиду. — Та-ак! — і услужливо та вправно, ніби нічого більше в житті й не робив, лиш послугував жінкам, поміг Нечаєвій вилізти з чернечої ряси.

— Кажіть, що хочете, — жартував, — а все-таки у світській одежі куди краще. Не на черницю вас Бог створив, ой не на черницю!

— Або я знаю навіщо, — відповіла байдуже.

— На гетьманову доньку, а то й на гетьманиху, — промовив Босаковський, не скриваючи свого захоплення її красою.

Тим часом посли від селян надходили. Ті самі старі господарі, що до них Босаковський перед хвилиною промовляв.

— Сідайте, батьки, милості просимо!

Поприсідали, ще й кийками попідпирали бороди, буцім у присюди пускались, а Босаковський почав:

— Ну, кажіть, як же воно буде: пустите мене чи ні?

— Не пустимо до села. Як хочете, то проїжджайте мимо.

— А як те ваше село зветься?

Селяни переглянулися.

— Питаюся, як ваше село зветься?

Тихо.

— Глухі?

Покашлювали, а потім один:

— А вам навіщо знати?

— А на те, щоб почислитися з вами, якщо ви захотіли б нам кривду зробити. Бо не гадайте, що ми хто-будь.

— Бачимо. З ким-будь ми й не панькалися б так довго.

— І не гадайте, що ми на ваше село такі цікаві.

— І того ми не гадаємо, пане.

— Але, кажу вам, що спішимось і тому хочемо переїхати мирно.

— Не спиняємо вас. Ідіть, куди вам треба.

— А не нападете на нас ззаду?

Дядьки мовчали.

— Ото ж то й є. Тому ваше село мусить нам заставників дати. Якщо без пригоди минемо ваші межі, тоді й відпустимо їх, а як ні, то...

І не докінчив.

— Що ж ви на це?

Мовчали.

— Що ж ви на це? — повторив Босаковський голосніше.

— Або ми знаємо що? Треба б поспитатися у цілої громади.

— То ви такі посли? — розсердився Босаковський. — То з такими мандатами ви до мене прийшли, пси би вам писки лизали!

Знову мовчанка і то довга.

Босаковському терпцю не ставало.

— Знаєте, люди, що?

— Що, пане?

— Хай вас чорт візьме разом із вашими розумами дурними і з бебехами усіми! Ідіть собі геть і не нарікайте на мене. Зроблю, що сам захочу.

Селяни буцім зраділи.

— От так би, паноньку, й давно, по-людському, на розум, як чоловік до людей, а не по-панськи.

Босаковський усміхнувся, хоч і лихий був на хитрих селян, що дурнів удавали.

— Слухайте ж тоді мене, панове посли.

— Слухаємо покірно.

— Якщо ви гадаєте, що на дурного попали, то я вам зараз покажу, що воно саме навпаки.

— Себто — ми дурні?

— Як гадаєте. Якщо ви не схочете по добру погодитися зі мною, то скажу вас пов`язати, як баранів, і заставниками повезу з собою. Я маю когось такого, що його на небезпеку виставляти не можу й не смію.

Селяни здивувалися.