Чтение онлайн

Такий гарний її сон снився, а так погано збудилася! Снилось Марусі, буцім вона, маленька босоніжка, у куценькій сорочинці стоїть у пасіці й боїться бджіл. Але де не взявся Борис. Причвалав, прив’язав коня біля перелазу, іде. Такий красень, у новій свитці і в смушевій шапці, шабля при боці. Побачив її і руки до неї простягнув, як до дитини, коли хочемо, щоб до нас прийшла, і кликав: «Хойці, ходоньки, хойці».

Накрила повіками очі, бо хотіла ще раз побачити цей дивний, дитяче-щирий сон.

— Ти спиш? — почула голос Палажки.

— Або що?

— Бо я тобі сніданок принесла.

— Зараз встаю.

— Та чого? Там така мряка, зимно, полежи собі ще трошки. Поснідай у ліжку, по панське.

Присунула стілець, накрила рушником, розставила посуд із питвом та їжею і сама на дзиглику присіла.

Маруся бачила, що Палажка якась не та, як звичайно, але не сміла її питати, боялась щось недобре почути.

Аж по сніданку Палажка перша відізвалася до неї:

— Я, Марусенько, щось для тебе маю.

— Що?

— Вгадай!

Марусині чорні брови зсунулися докупи, вузенькі смажні вуста здригнулись. Надумувалася.

— Ні, не вгадаю. Голову мені запаморочило, кажіть, що таке маєте для мене?

Палажка нахилилася і шепнула:

— Лист.

— Від кого? — здивувалася Маруся.

— Не знаю від кого, бо я читати не вмію, але лист писаний до тебе, прихильною тобі рукою.

— Покажіть!

Палажка зиркнула за одні двері, за другі, глипнула у вікна, чи хто не підглядає, а тоді приступила до ліжка. Сіла й витягнула з-за пазухи листок тісно зложеного паперу.

Маруся простягнула руку.

— Ні, дитино. Перше присягни, що не виявиш мене нікому й ніколи, щоб не знати що.

Маруся два пальці вгору підняла:

— Присягаю, що не виявлю нікому й ніколи, щоб там не знати що. Не виявлю, що я від вас цей лист дістала.

І поцілувала золотий, самоцвітами обсипаний хрестик, що його носила на грудях.

Палажка заслонила її собою і всунула папір у руку:

— Читай!

Письмо було дрібненьке, вправне, навіть гарне. Маруся прочитала: «Будь готова. Як почуєш «кукуріку», знай, що то ми. Роби, що скаже Палажка, і не бійся нічого. Все буде гаразд. Бог із тобою. — Прихильний».

— А що там стоїть? — спитала шепотом Палажка.

Маруся ще раз перечитала листа, а тоді Палажка взяла й кинула його в огонь. Згорів, вона попіл поліном загребла.

— Що ти на це? — спитала.

— Сама не знаю, що казати. Чудо якесь, — відповіла Маруся.

— А бачиш? Не казала я тобі вчора? Що, не казала? Бог змилосердився над нами. Над нами, кажу, бо я також піду з тобою. Не хочу тут довше сидіти і до гріха помагати катюзі. Візьмеш мене?

Маруся кріпко обняла Палажку за шию:

— Ще б то ні! Підемо, тіточко, підемо, на ясні зорі та на тихі води, підемо!

І очі її блиснули тією щирою, людською радістю, над яку нічого кращого у світі немає.

— А звідки ви цей лист дістали? — цікавилася.

Палажка знов оглянула вікна й двері:

— Татарин з города по рибу приїхав і привіз від якогось молодого козака. Каже, на такім гарнім коні їхав і вбраний був, мов який князь. А грошей мав, грошей!

Уста до самого Марусиного вуха притулила:

— Вони тут будуть нинішньої ночі. Човен чекатиме на них, брама подасться, пси не будуть спущені з ланців, а найкусливішого з них, Луку, ми також припнемо,— увійдуть...

— Увійдуть! — повторила Маруся й так кріпко стиснула Палажку, що та мало не скрикнула.

— Увійдуть, тіточко, увійдуть! — і з радості то сміялася, то плакала Маруся.

Увесь ловецький замочок знав, що Фалдовський до Києва поїхав. Не потребували боятися, що його лихий наднесе.

Фалдовський іноді перед ловами впадав, як буря, щоб оглянути, чи все приспособлене, як годиться. А що вдоволити йому було важко, то на замочку наставав тоді справжній судний день. Кожному діставалося й кожній, не минаючи навіть Палажки, колишньої любовниці пана. Фалдовський лаявся, бив і грозив, що живцем із них шкуру постягає і що їх у ямах погноїть. Тільки Лука й старий дворецький виходили ціло. Дворецький тому, що на руках виносив «панича», а Лука, бо був Фалдовському вірний, як найвірніший собака.

Нині вони могли спокійно відітхнути, могли навіть погуляти дещо. І так роботи нема. Татарин із рибою від`їхав, на лови не підуть, бо мряка така, що замість у цапа неважко стрілити в чоловіка, залишалася хіба щоденна крутанина на обійстю.

Як звечоріло, дворецький попросив до себе Луку.

Лука прийшов виголений і вимитий, вус йому так стирчав, що сорока могла б на ньому сісти. Був це мужчина літ п’ятдесяти, невисокий, плечистий, червоний на виду, з маленькими хитрими очима, з обличчям без виразу й без характеру. Загальне враження: хитрість і жорстокість... Лука Лукавий.

От цими то прикметами він і здобув собі ласку й довірливість свого пана. Хитрий був, як лис, а жорстокий, як рись. Ніяких мук не жахався.

Хоч за вірну службу доробився гроша, але на дурничку все-таки був ласий; до дворецького наввипередки біг, бо там можна було смачно з`їсти й добре попити.

А нині ще більше, ніж коли, бо дворецький чогось був гостеві особливо радий. Поставив куропатки, казав насмажити млинців, не пожалував доброго меду, а що найважніше — зготовив такого спотикача, якого тобі й у Києві не подадуть.

— Що вип’єш, те й твоє,— приговорював, наливаючи чарку Луці.

Лука випив одну, другу, десяту. Ледве очима кліпав.

По вечері сіли грати в кікса6. Щастя сприяло. Виграв декілька золотих, а виграти таки любив.

Вдоволений і розохочений ледве заліз до своєї хати і, не розбираючись, заснув. Жінки не мав, ключниця його доглядала. Прийшла, зняла чоботи й потягнула за вус:

— Але ж бо стирчить, як дріт.

Витягнула з кишені ключі й пішла. Знала, що Лука рідко коли впивається, але як уже підкропив собі, то можна було з гармати стріляти — він спав.

Ключниця була з тих, що й Палажка, і як Палажка свою пана, так вона Луку любила. Чекала тільки нагоди, щоб відплатитися йому за те, що з нею зробив. Нагода траплялася нині.

Дворецький був тут ні при чім. Він вряди-годи запрошував Луку до себе, а нині гостив його, сам не знаючи, чому якраз нині. Так підшепнула Палажка. Казала, що пан не приїде й що погано надворі, гак чому б їм не розвеселитися трохи? Дворецький розвеселився і також спав, як новонароджена дитина.

Ключниця до Палажки прибігла.