Чтение онлайн

Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.

Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.

Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова5, бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в «аптичці» горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як «вельможний пан» люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.

Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?

Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.

За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й ні на хвилиночку не відступала від неї. «Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше красне»,— яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.

— Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.

— То що ж мені діяти, порадьте! — просила, заливаючись слізьми, Маруся.

Палажка мовчала.

— Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.

А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?

— Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю — краще смерть нагла!

Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно «тут», а не відаємо, як «там». Життя Бог дав і тільки Бог може його відібрати.

Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, — не ворогували, спільна недоля подругами їх зробила.

Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.

Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю, на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров`ю.

— Потерпи, донечко, потерпи, — казала ця друга, — терпіння і біль, це наше жіноче діло. Його нам у житті не минути.

— Терпіння — так, але як із соромом жити?

— Як? — і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.

Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: «Чуєте? Я тут. І не гадайте втікати!»

Якесь пугутькало зловіще на старезній липі кричало: «Пігі-пігі!» Сови відзивалися у лісі. Ліс шумів, наче море здалеку грало.

Нестерпно важко ставало на душі, буцім тебе хтось ланцюгами до муру прив`язав: шарпаєш їх, рвеш, гризеш зубами, та перегризти не можеш.

Маруся кинулася на ліжко:

— Збожеволію!

Палажка долонею вуста їй прикрила:

— Бога ради, цить! Тут стіни вуха мають. Лука стежить за нами. Диявол не чоловік. Почує, до темниці замкне. Там — ад.

І притулилася до дівочого теплого тіла і ледве чутно нашіптувала.

— Потерпи, донечко, потерпи! Слухай мене, я тобі не ворог, ми не чужі. Одною мовою одного Бога славимо. Бог милосердний, він твоєї кривди не схоче.

— А от вас скривдили люди.

Палажка стрепенулася, ніби хтось доторкнувся до її старої та все ще болючої рани.

— Зі мною друге було. Я пішла на намову, піддурили мене, розгулялася, розсатаніла, не рівняй мене зі собою, — ти, як лелія біла. Постривай! Нашим паном, як Марком по пеклі, товче. Він роз`їжджає. А часи тепер небезпечні, — не пора виїздити з двора.

— Ой, не пора... — притакнула Маруся, згадавши свою подорож до Нечаїхи.

— Нині він, кажуть, до Києва їде на якийсь бенкет чи на раду. Мабуть із Тетерею якусь змову готує.

— На кого?

— А на Виговського, на гетьмана нашого, значить. А кожна змова — це непевне діло. Хто вгадає, чим вона скінчиться? Може, Фалдовський з того Києва не вернеться, може і ловів не буде, а тоді... тоді, — і очі її спалахнули вогнем давно пригашеної надії. А по хвилині нашіптувала далі до вуха. — Отож ти не гадай, що тут Фалдовського люблять. Один Лука за ним в огонь і воду пішов би, інші ні. Інші бояться і ненавидять його, бо кому там хочеться сидіти на такій пустелі та ще тепер, коли кругом кипить. Парубкам до своїх хат спішно, до своїх сіл і слобід. Там землю ділять, добро всяке грабують, а вони тут, як заворожені, сидять. Буцім я не балакала з ними, не знаю? Вони тільки доброї нагоди чекають, щоб вихопитися з цього пекла. Навіть воротар, що ключі від брами тримає, навіть старий дворецький. І їм спішно у широкий світ, до дітей своїх і внуків. Потерпи! Бог милосердний, може він твоєї кривди не схоче.

Балакала так переконливо і палко, що Маруся заспокоїлася на хвилинку. Вихована в побожній сім`ї, не могла погодитися з гадкою, щоби Бог дав їй таку кривду зробити. Це раз, а врешті вона ж не сирота безрідна. Має рідню, батькових приятелів, довідаються, що сталося з нею, визволять її. А Борис що? Невже ж він не козак, невже ж він шаблі не має? Не перша вона попала в таку халепу і не перша вилабудається з неї... Добре, що Палажка їй сприяє...

Палажка — з досвідом людина. Якщо до чого прийде, за нею, а не за Фалдовським потягне. Вона ж його не любить, бо скривдив її, понівечив життя.

З тими думками й заснула.

День довго не хотів зі сну вставати. Оповив імлою, сонце хмарами прислонив і дрімав.

У Марусиній світлиці було так темно, що Палажка каганець засвітила.

Підновила вогонь на кабиці, докинула дровець і, впевнившись, що Маруся спить, пішла готувати для неї сніданок.

Повіяв вітер, заскрипіла перед вікнами липа, і Маруся розплющила повіки.

Повела перестрашеними очима: де вона є і звідкіля тут узялася? Хотіла зірватися, вибити вікно й летіти наосліп, навмання, на гостроверхий частокіл або у глибокі хвилі ставу.