Чтение онлайн

— Мій спить, як би макового вивару напився. Підкропила собі собака. Не збудиться аж до ранку.

— А що? Маєш? — спитала довірливо Палажка?

— Маю, — відповіла коротко ключниця й дзенькнула під запаскою ключами.

— А якби так Лука збудився?

— Так що! Скажу, що впився, як свиня, і ключі на подвір`ї згубив, а я знайшла. Велика річ!

Маруся голову до подушки притулила й удавала, що спить. Най вони балакають собі в чотири ока.

— Перевізник знає? — спитала Палажка.

— Він наш.

— А воротар?

— Також.

— А парубки?

— Готові.

— Усі?

— Ні. До двох я й не приступала — непевні.

— А може б спробувати?

— Не треба. Кажу тобі, непевні. Ще нароблять крику, розбудять Луку й попсують усе діло. Най буде бій. Так краще. Всі вдаватимуть, що б`ються. Але наша візьме. П’яних пов’яжуть, як баранів. Луку також.

— Але вбивати не треба. Гріх. Бог не поблагословить діла.

— Авжеж, що вбивати не треба. Хоч, правду сказати, Лука заслужив собі на кару. Чи мало він намордував людей?

— Нехай його карає Бог, не ми.

— Нехай.

Пошепки переговорювали з собою, наслухуючи, чи не почують знаку.

— Ти вже зібралася?

— Так. А ти?

— Я також. Не забрала всього, лиш цінніше.

— Авжеж. З тягарем утікати важко.

— Важко. Нехай Фалдовський подавиться нашим добром.

— Для тих, що по нас прийдуть, матиме.

— Якщо не згорить двір.

— Не треба, щоб горів! — зжахнулася Палажка. — Ще в Малині побачать заграву і побіжать.

— Або я кажу, що треба! Та знаєш, як воно буває: є мала іскра, а велика пожежа.

— Мала іскра, а велика пожежа... — повторила Палажка й палець до уст приткнула: — Цить!

Наслухували. Здавалося, що чують удари весел і плюскіт хвиль. Нараз «кукуріку!» й обидві зірвалися на рівні ноги.

— Марусенько, вставай!

Марусі світ закрутився в очах. Кров ударила до голови, серце билося у грудях, наче пташка у жмені, ноги зробилися важкі, мов викуті з криці.

Палажка накинула на неї тхорами підбиту свитку, насунула на голову соболеву шапочку:

— Ходім!

Дівчина хиталася, як п`яна. Переживання останніх днів виснажили її до краю.

— Палажко, я не можу...

Палажка вхопила її за руку й витягнула з хати. За той час ключниця побігла до дімку, в якім мешкав Лука.

Домик потопав у темряві. Повернула двічі ключем, замкнула вхідні двері, а ключ кинула геть.

— Спи, чорте, спи! Бодай ти не збудився!

Побажавши в такий сердечний спосіб свому властивцеві «доброї ночі», прибігла на ганок, де вже на неї Палажка з Марусею чекали.

— Хутчіш! Хутчіш!

І три жіночі постаті пустилися доріжкою до брами. Мали ще перейти яких двадцять кроків, коли нараз нічний сторож Панько заступив їм дорогу (Ах, вони забули про нього!)

— Ви куди?

— А тобі що до того? Пускай!

— Мені не казали нікого вночі випускати.

— Дурний! Я тобі кажу: пусти!

— Не пущу!

— Мусиш!

— Люди, сюди до мене! Хто в Бога вірує, ходи! — кричав Панько.

Дерся, як би з нього шкуру дерли. То не він кричав, лиш страх, той страх, що сидів у його душі від дитини, страх перед панським гнівом і перед лютою карою за несповнену службу.

— Павле, Пилипе, Хомо, сюди!

На його крик заспаний воротар висунувся із своєї нори. Протирав очі.

— А хто тут, га? Чого верещиш? — повернувся до Панька. — Чого людей поночі тривожиш?

— Утікають.

— Хто, де, куди? Що тобі привиділося, сліпцуне?

— А от вони... — і Панько тягнув ключницю за руку. Воротар удавав, що помагає Панькові.

За той час Палажка з Марусею добігли до брами. Палажка кулаками і носиком чобота гримала до неї:

— Ми тут! — кричала. — Ходіть!

— Відчиніть! — відповіли їй голоси з-поза брами.

— Не маємо ключа, скачіть через частокіл.

За брамою нараджувалися хвилину. Аж почувся голос Босаковського.

— Борисе, ставай мені на плечі! Хутчіш! Так... Скачи!

— Заждіть ще, заждіть! — спинила їх Палажка, бо пригадала собі, що коло комірки лежить огнева драбина. Притягнула її скоренько й приставила до паркана.

— Лізьте тут! — гукнула. — Тут є драбина!

За хвилину на паркані появився Борис, за ним Уласенко, а там і другі. Один за одним зіскакували на землю й відбивалися від неї, як м`ячі. В саму пору прийшли, бо від стаєн уже парубки Фалдовського надбігали. Наперед якраз ті два, що їх ключниця у змову не втягнула. На дворі було так темно й імлисто, що нічого побачити не могли. Чули тільки знайомі їм і незнайомі голоси, але що тут сталося, ніяк не могли зрозуміти. Лиш коло Панька й воротаря ліхтар кидав невелике не дуже ясне кружало світла. Ключниця усе ще шарпалася з Паньком. То він її, то вона його перемагала. Сторож був старий, у важких шкапових чоботях, вона жвава і в легких чобітках; він як медвідь, вона — як дика кішка, обоє задихані, облиті потом, останніх сил добували. Але як парубки Панькові на поміч надбіжать, то вона пропаде й може все пропаде з нею, — погадала собі.

— Палажко, поможи! — крикнула. — Поможи!

Палажка вхопила Уласенка за руку й потягнула його в той бік.

Уласенко прибіг, відтрутив воротаря направо, Паньком друлив наліво, увільнив ключницю, а сам проти парубків повернувся.

Противники не бачили себе, тільки чути було свист Уласенкової шаблі. Парубки відбивалися хвилину — один колом, вирваним із плота,

а другий ціпилном, вхопленим наскорі, але побачивши, що навіть оба разом не дадуть тому одному ради, дали ногам знати.

— Розбишаки на двір напали! Рятуйте! — верещали, подаючись у напрямі своїх стаєнь.

Воротар удавав сильно потовченого. Качався по болоті і стогнав:

— Ой, люди, ой, гину, конаю. Рятуйте!

Але ніхто навіть не думав про нього, так само, як і про Панька, що рачкував до криниці, щоб вгамувати спрагу й обмити рани на лиці й на обох руках, бо ключниця у розпачливій боротьбі його скусала й подряпала.

Борис кинувся до Марусі.

— Марусе!..

— Борисе! — і обімліла, повалилася в його обійми.

— Води! Води! Скоріш!

— Несіть її до хати!

Борис не йшов, а біг за Палажкою до ганку й мов дитину, ніс на руках Марусю. Не так уявляв собі зустріч. Не так. А все ж таки радів, що вона є, що не пропала, що чує її біля себе.

— Марусе, відізвись! — благав.

Мовчала.

— Скоріш! Скоріш! — принаглював Палажку, щоб відчинила двері.

У Марусиній світлиці все ще горів огонь, а на столі стояли залишки неприбраної вечері.

Борис поклав Марусю на постелю. Скоренько роздягнув її, Палажка розщіпала сорочку. Рятували обімлілу. Маруся лежала, як мертва.