Чтение онлайн

— Бо я християнка, — відповіла, зітхаючи, Маруся.

На другім човні Фтерапонт злегка Босаковського за рукав сіпнув:

— Спите?

— Або що? — кинувся Босаковський.

— Бо я вас хотів спитати, як воно з тим конем буде?

— З яким конем?

Фтерапонт хитро всміхнувся:

— Буцім не знаєте, з яким?

— А таки що не знаю, про котрого ти белендиш, про того, що на нім вчора їздив, чи про того, що я тобі у своїх «майонтках» обіцяв.

— Про того першого, — притакнув Фтерапонт, — бо другого, то я вам дарую.

Босаковський з-під лоба на нього подивився і сплюнув.

— Тю, також припленталась собачка, — пробурмотів до себе.

— Як кажете?

— Кажу, що видно, що ти до академії ходив.

— Три роки.

— А поза академією?

Фтерапонт хотів числити, та Босаковський не дав. — Облиш! І так своєю смертю не згинеш.

— Чому?

— Побачиш, чому, а тепер ось маєш цього дуката, що я тобі обіцяв. Знай, що Босаковський не бреше. Як обіцяє, то дасть.

Фтерапонт хухнув на блискучу монету і впустив її у свою кишеню, як у море.

А тоді знов простягнув руку. «Одного?»

— А невже ж я тобі десять обіцяв?

Фтерапонт почухав потилицю:

— Ні, але один то не до пари, а ви, мабуть, хочете, щоб Борис із Марусею у парі жили.

Босаковський покрутив головою. «Люди добрі! Багато я всякого народу бачив у світі, скільки лиш тієї наволочі у своїх «майонтках» маю, але такого пройдисвіта, такого пиворіза, такого мантія, як оцей Фтерапонт, Їй-Богу, не доводилося стрічати».

— Гі-гі-гі! — засміявся, мов жеребець заіржав, Фтерапонт. — Гі-гі-гі!

— На маєш другого, на! Але скажи ти мені, звідкіля такі жевжики беруться у світі?

— Батька й мами питайте, — відповів сумно й неповинно зітхаючи Фтерапонт. Але нараз стрепенувся цілий, повернувсь поза себе й насторожив вуха. — Чуєте?

— Що?

— Гукає хтось. О, о, як дереться. Перевізника кличе.

Крізь імлу справді залітав грімкий сердитий голос, буцім бугай у комишах гукав.

— Човен, чорте, давай! Хутчіш, дияволе, хапайсь!.. Гей!

— Стій! — гукнув Босаковський на своїх людей, і човни загойдалися на плесі. Вони були на яких сто ударів веслом від берега. — Причалюйте, не там, де звичайно, лиш там, де ми коней залишили. (Він боявся, щоб ворог коней не займив, бо тоді погано пришилося б).

— Коли ж бо там болото, — відізвавсь перевідник, що знав берег великого ставу, як своє власне обійстя. — Загрузнемо, а жінки то хіба потопляться у болоті.

— Нічого! — відповів Босаковський. — Жінок перенесемо на руках, гони! — І гребці повернули човнами вправо.

— Борисе! Що це? — шепнула тривожно Маруся.

— Нічого, серце. Хтось до замочка йде. Човна гукав.

— Може це Фалдовський?

— А хай і десятьох таких, як він. Поки я з тобою, не лякайся.

Човни в комиші увильнули. Вужами пересувалися крізь них і заривалися носами в болото.

— Ще трохи, ще! — кликав Босаковський. Гребці поперли веслами й зупинились. — Дальше годі!

Борис ухопив Марусю на руки й вискочив із нею на берег. Обіймила його за шию.

Простелив бурку, посадив її і вернувся по Палажку. Але Палажка не згірше козака перелетіла птахом із човна понад грязюку на твердий берег.

За хвилину цілу товариство сиділо, притаївши дух у собі й чекало на Фтерапонта, що пішов був по коні. Серця билися тривожно. Навіть Босаковському ставало ніяково на душі. Коли би так самі хлопи, то нічого було б, але тут і жінота з ними. Велику відповідальність брав на себе.

А Фалдовський не гукав на перевізника, а ревів, як ранений тур.

І не з одного місця його голос лунав. Знати бігав уздовж берега, ніби ним чорт гонив. І не сам він кликав. Кілька голосів нараз гриміло, аж відгомін нісся далеко лісами, аж дерева шуміли: «Човен подавай, чорте, човен!»

Маруся тулилася до Бориса. Борис шаблю стискав. «Чого боїшся? Цить!»

Перевізник хотів човни відштовхнути від берега, але Босаковський не дав. У нього була гадка, що коли б так Фалдовський наскочив на них, поки Фтерапонт з кіньми поспіє і коли б виявилося, що в нього стільки людей, що не можна їм буде ради дати, тоді на човни й на замочок вертай. А там поборемося!

Але й до того не дійшло. Задудоніла земля, і табунець коней виринув із густої, як молоко, імли.

Перевізник відштовхнув човни, й Босаковський гукнув:

— На коні!

Борис скочив на свого, Фтерапонт підсадив Марусю. Борис посадив її поперед себе й торкнув коня. Кінь рвонув з місця.

За ним летіло товариство. Навіть перевізник, навіть старий дворецький.

Цей чомусь близько Босаковського тримався. Мабуть, у його розум і хоробрість найбільше вірив. Хоч старий, але коня кріпко тримався. А все ж таки постогнував своє тривожне: «Я труп».

— Хіба упир, бо трупи так на конях не їздять, — відповів йому Босаковський.

— Труп, якщо нас Фалдовський наздогонить.

— Невже ж це він гукав?

— Питаєте? Я його голос знаю. Ніхто так сердито не кричить.

— Але ж бо Фалдовський до Києва поїхав.

— Мав їхати, та, мабуть, розгадався. А може вже й вернувся, Бог його зна!

— Не Бог, а чорт.

— Хай буде чорт. Та він мене на табаку змеле.

— Якщо я з ним того перше не зроблю. В мене такі пани, як твій Фалдовський, у грубах палять. Ще кращі.

— Що мені з того!

— Не крякай, старий, та не страш жінок. Ще котра з коня упаде.

— Не бійся. Вони їздять, як які амазонки. Мало то з Фалдовським назганялися по лісах і дібровах, поки йому не набридли.

— Чорти б на нім їздили, — закляв Босаковський і озирнувся. Задиханий Фтерапонт під`їхав на спіненім коні: «Пане мій!»

— А чого тобі?

— Женуть за нами!

— Так що?

— Не втечемо.

— Дурний ти, хлопче. Коні маємо добрі.

— Але Фалдовського кращі.

— Так, так, — обставав за Фтерапонтом дворецький. — Таких коней, як пан Фалдовський має, у цілім околі не знайдеш.

— Мабуть, ти добрих коней зроду не бачив, якщо таке верзеш. У моїх «майонтках»... — але не докінчив, бо Фтерапонт знову його за рукав сіпнув.

— Чуєте. О! — і зупинилися на хвилинку. Наслухали. Погоня дійсно була недалеко. — Але й до слобідки близько. За півгодини будемо, — заспокоював Босаковський збентеженого Фтерапонта й перестрашеного дворецького.

— Так, але в слобідці Нечаєва, — зауважив Фтерапонт.