Чтение онлайн

— Не яких-будь людей мав оцей Фалдовський, — почав, відсапуючи, Помело.

— Такий кого-небудь не бере, — притакнули йому. — Щонайгірших горлорізів вишукував.

— З кожного села по одному злодію.

— Опричники!

— Песиголовці!

— Катюги!

Так вони поминали покійних, знаючи, скільки лиха накоїли ті диявольські найманці під проводом свого пана Вельзебуба. Про Фалдовського вже й по Січі лиха слава ходила. Не один йому присягав помститися, та не дотримав присяги. І тільки сьогодні настав йому кінець.

— А все ж таки, — почав, закурюючи люльку, Босаковський, — а все ж таки і вони були якісь люди, хоча й шкідливі та погані.

Помело сплюнув: «Так що?»

— Не залишимо їх серед дороги.

— Можна скотити в ярок.

— Треба. Гей, хлопці, а поховайте ці тіла, бо я нині сильно змахався. Мушу трохи відсапнути.

Хлопці поскочували побитих у ярок, й половили коней. Оглядали і промивали їм рани. Фтерапонт і тут показався умільцем. Міг би й коновалом бути.

Коні іржали й тремтіли, як схвильовані люди. Жили понабігали їм, як батоги. Боками сильно носили, а козацьких коней не підпускали близько до себе.

— Коні також свою політику мають, — підсміхавсь Фтерапонт.

— Авжеж, що мають, — притакнув Уласенко. — Між ними є також хлопи й пани, як і між нами. Але гарні коники мав покійний Фалдовський. Хоч за те мож його похвалити.

— Правда. Але ж бо люди його билися непогано.

— Дерлися таки добре.

— Відомо, що не за добре. А може вони й не винні тому.

— А хто ж винен? Ми з тобою?

— Пан їх присилував, мусили. Скачи, враже, як пан каже.

— Один мусив, а другий сам хотів. Усяко буває. Ви мене спитаєтеся, то я вам скажу, — сміявся Фтерапонт. — Гріх тягне, як горілка, а як привикнеш, брате, то й забудеш, що гріх, а що ні, що можна, а що не годиться.

Босаковський з Помелом сиділи на бурках і спочивали. Мали час, бо небезпека минула. Дід Помело жалував, що бандуру на возі залишив. «Часом, як заграєш та заспіваєш собі, то про все забудеш, а забувати є що».

— Ой є! — притакнув Босаковський. — Мордуються люди, гризуться гірш собак, Бога гнівлять, а все буцім тому, щоб краще на світі стало, — але де ж тая краса, де це добро?.. Не бачу... Кругом кривда й погань, і кінця тому не видати... Тю!

— Брате! — присунувся до нього Помело, — коли б ти знав моє минуле, коли б ти знав! І він замість розказувати, тільки рукою махнув: «Е-ет!»

Крізь імлу пересувалися тіні людей і коней. Молоді гомоніли, Фтерапонт реготався безжурно. Інші оглядали свої рани, бо, мабуть, не було ні одного, щоб із бою неранений вийшов.

— От нема то, як молодим бути. Що їм! Перед ними життя. Не те, що ми, — почав наново Помело. — Ми не тільки собою турбуємося, а й ними і всім.

— І це гірша турбота, ніж що. Як погадаю собі, до чого воно йде, то мало не скажуся. Пощо твій труд, пощо твої зусилля, коли люди самі чортові в зуби лізуть? Мали свою державу, тільки тримай її, скріпи, уладжуй, — ні! То гетьман їм не до вподоби, то гетьманиха, то його вус, то її спідниця. Гетьман не п`є, а гетьманиха не лається, Алексія їм подавай! Бо любіший для них чужий гарапник, ніж своя булава. Такий народ! Неправду кажу, що?

Помело мовчав. Може, у душі і притакував Босаковському, так признатися не хотів. Усе ж таки колишній запорожець, а запорожці ворогували з Виговським, бо він із панів, зі шляхти, та ще княгиню за жінку собі взяв.

— Чого ти мовчиш, брате? — спитав його вдруге Босаковський.

— Мовчу, бо не знаю, що тобі на твоє гірке слово казати. Трохи воно так, а трохи ні. Не всьому винен народ. Ой, не всьому! Народ що оце плесо (і показав на воду), як кинеш камінь, то сколишеш його. Винні ті, що нашу воду колотять і каламутять. На них ти насамперед нарікай. На тих, що за булаву деруться, і на їх прислужників і наймитів. Народ — стихія, а вони чорні духи, вони всьому злому причина.

Тепер Босаковський замовк і голову на груди похилив.

— Та ще й те годиться сказати, що не пора тепер на нарікання, — продовжував Помело, — тільки розжалоблюєш себе, брате. А нам не сліз і не жалю треба, а діла, щоб рятувати те, що врятувати можна.

Босаковський руку до нього простягнув. «Правда твоя. Нам діла треба. Кожний хай робить, що хоче. Ми Нечаїху рятуймо, рятуймо Богданів рід».

— Я живий! — почувся нараз старечий, тремтячий голосок. Дворецький висунувся з імли й припинив розмову.

Босаковський потягнув його за рукав:

— Сідай, старий! Хоч, може, твої пальці й не дуже то чисті, бо ти завжди коло того поганого Фалдовського терся, а все ж таки хоч на старості літ помудрів і покинув його, а з чесними людьми пішов. І, мабуть, не пожалієш за цим. Бо де тепер твій пан? А ти, славити Бога, живий. Що — живий! Я тебе ще й оженю. Побачиш, що оженю! — і Босаковський з такою силою поклепав старого по плечах, що той аж перевернувся.

— От тобі й жених! — сміявся Босаковський. — Що ж буде, як тебе жінка за чуба вхопить, бо я тобі у своїх «майонтках» таку жіночку підшукати гадаю, що прямо хоч у коноплі став. Тебе і її. Виполохали б усю шкідливу птицю, яка була б. Що? Ні?

Нараз замовк, слово як ножем відрізав, бо побачив, що дворецький очі долонею прикрив і хлипав.

Босаковський зніяковів. Йому жаль стало старого. «Чого ж бо ти? Бачиш, що жартую. Ми, козаки, любимо жарти. Нам розмова без жартів, що без солі хліб. Перестань». — І хотів підвести дворецького й посадити коло себе. Але цей упав на коліна й насилу благав:

— Пане Босаковський! Ви мене своїми жартами не образили (я старий слуга, до панських жартів привик), але покійника, пана Фалдовського забути не можу. Крутий чоловік був, кам`яне серце мав, то правда. Не одного він скривдив і не одну, най йому Бог гріха простить, бо люди не можуть. А все ж таки я його на своїх руках виносив, виплекав, викохав, я його мови й молитви вчив.

— Не признавайся, старий! — перебив Помело.

— Не моя вина, добродії мої! Не моя! Предківська кров відізвалася у ньому, з такого роду був. А нині... — і старий знов розридався гірким плачем.

— Чого ж ти хочеш, кажи! — спитав Босаковський.

— Милість зробіть, покажіть свою ласку!..

— Кажи ж бо раз!

— Дозвольте мені тіло покійника забрати! Це був мій пан, я його на руках виплекав від дитини...

— Чули вже! — перебив йому Босаковський і повернувся до Помела. — Як ти гадаєш, брате?

Помело відкашельнув. «Хай бере. Нам байдуже, де зігниє Фалдовський. Старого жаль. Дозволь».

— Бери! — сказав Босаковський і поправив вус.

— Для тебе це роблю, не для покійника, бо він того не гідний. Ми й так який там день або два побудемо у слобідці, раз — щоб відпочи ти й полікувати рани, а два — щоб роздумати гаразд та розглянутися, куди і як нам їхати дальше. За той час можеш поховати свого пана. Це вже твоє діло, а не наше.

Дворецький обняв Босаковського за коліна.