Чтение онлайн

А може, ти ще в осені побудеш?

Завернеш птиць сріблястого пера,

одягнеш листя і звірят побудиш.

Про що, про що скрипить твоя сосна?

Зронило сонце бурштинову краплю.

І десь хихоче химородь лісна,

що я ж до тебе по снігах не втраплю.

Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.

Дорога буде — ні туди, ні звідти.

І наче склом затовчений туман,

упала перша паморозь на віти...

"Біжить лошатко по асфальту"

* * *

Біжить лошатко по асфальту.

Цок-цок копитцями, цок-цок.

Смагляве літо смалить смальту.

Булана гривка навскосок.

На возі сіно, сіно, сіно!

Повз нього траса поспіша.

А дядько цвьохкає сумлінно.

За ним вибрикує лоша.

Скажи, навіщо людству розум,

щоб так цей світ занапастить?

Біжить лошаточко за возом,

не просить віжки попустить.

Вокзали, темпи, термінали,

в прогрес запряжена душа.

Самі себе вже перегнали.

А озирнулись на лоша.

БІЛА СИМФОНІЯ

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу —

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

— Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання…

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности —

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідности

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана…

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою — до сміху!

А нам з тобою — не смутно!

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація…

 Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило…

Ти — моє перше кохання.

Останнє уже було.

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Біле — біле — біле поле..."

* * *

Біле — біле — біле поле.

Чорний гомін.

Вороння.

Посідало та й замріялось

про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,

тонко вухами пряде...

Ще ви, чорні, передохнете,

поки кінь цей упаде!

БІЛОЧКА ВОСЕНИ

На гіллячках, на тоненьких,

Поки день ще не погас,

Сироїжки та опеньки

Білка сушить про запас.

Так нашпилює охайно,

Так їх тулить на сосні

І міркує: «А нехай-но

Ще побудуть тут мені!

Поки дні іще хороші,

Поки є іще тепло,

А як випадуть пороші,

Заберу їх у дупло.

Буде холодно надворі,

Сніг посиплеться з дубів,

Буде в мене у коморі

Ціла в’язочка грибів!»

Але білочці не спиться.

Дятел стукає: тук-тук!

Щоб не вкрала їх лисиця

Або хитрий бурундук.

БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.

 Леся Українка

Півні кричать у мегафони мальв –

аж деренчить полив’яний світанок…

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип сонячного степу.

Такі густі смарагдові слова

жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята.

І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.

Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

І сниться сон: пасуться корови –

сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,

ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень – не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.

З усіх трибун – аж дим над демагогом.