Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Материнка дітей колише.
Іван-да-Мар'ї дивиться у вічі,
Бурчить буркун. Невесело крушині.
Росте «ведмеже вухо» — в просторіччі
(не пам'ятаю, як там по-латині).
Ведмеже вухо?
Що?
Ведмеже вухо?
А вовча ягода?
А заяча душа?
Ведмеже вухо…
Чш-ш-ш, ведмеже вухо.
Ромен, волошка, конюшина,— ша!
— Але ж задуха! — простогнав чорнобиль.
Але ж посуха,— опадає цвіт.
Ведмеже вухо... чш-ш-ш... ведмеже вухо!
Усе як слід.
Усе як слід.
Дурман складну розв'язує проблему.
Безсмертник хоче написать поему,
Квітуча мова,
поривання духа!
Ведмеже вухо... ой, ведмеже вухо...
Осот корінням задавив билину.
А потім ніс на цвинтар домовину.
Високі трави хвилювались глухо.
Але ж ведмеже ву-ву-ву-вухо!
А материнка все дітей гойдає
і колискову пісеньку співає:
«Ой, люлі, люлі, люлі,
Прихиліться до землі,
Всуньте голову в стебло,
Ніби зроду й небуло».
Що за диво-дивина?
На узліссі тишина. Лиш белькоче блекота:
— Тра-та-та-та-та-та-та!
"Великі поети не вміють писати віршів"
* * *
Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати —
і написав.
Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всує.
Головне, що не антинародно.
Народ засилосує.
А геніальні поети — такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.
"Великі хмари холодом нагусли"
* * *
Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам привіт передаю.
"Велосипед ночує на балконі..."
* * *
Велосипед ночує на балконі,
наставив роги на туманне скло.
Сміються всі ретроспективні коні,
уздрівши ту пародію — сідло.
Сміється кожна квітка конюшини,
регоче пилом Сагайдачний шлях,
Сміються гори, доли, і вершини,
і всі підкови, згублені в полях.
Сміється хміль, повитий на балконі.
Сміється місяць, що іще поет.
А що із того, що сміються коні?
Нема тих коней. Є велосипед.
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала:
— Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки,
подарую їм сережки.
ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ
Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,— війна.
А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.
Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,
а так,— Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —
а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста — продавати городину.
Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундур миколаївський — парубком був чубатим.
Знімав мундур миколаївський — оце тобі маєш, дід!
То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,
Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.