Чтение онлайн

Материнка дітей колише.

Іван-да-Мар'ї дивиться у вічі,

Бурчить буркун. Невесело крушині.

Росте «ведмеже вухо» — в просторіччі

(не пам'ятаю, як там по-латині).

Ведмеже вухо?

Що?

Ведмеже вухо?

А вовча ягода?

А заяча душа?

Ведмеже вухо…

Чш-ш-ш, ведмеже вухо.

Ромен, волошка, конюшина,— ша!

— Але ж задуха! — простогнав чорнобиль.

Але ж посуха,— опадає цвіт.

Ведмеже вухо... чш-ш-ш... ведмеже вухо!

Усе як слід.

Усе як слід.

Дурман складну розв'язує проблему.

Безсмертник хоче написать поему,

Квітуча мова,

поривання духа!

Ведмеже вухо... ой, ведмеже вухо...

Осот корінням задавив билину.

А потім ніс на цвинтар домовину.

Високі трави хвилювались глухо.

Але ж ведмеже ву-ву-ву-вухо!

А материнка все дітей гойдає

і колискову пісеньку співає:

«Ой, люлі, люлі, люлі,

Прихиліться до землі,

Всуньте голову в стебло,

Ніби зроду й небуло».

Що за диво-дивина?

На узліссі тишина. Лиш белькоче блекота:

— Тра-та-та-та-та-та-та!

"Великі поети не вміють писати віршів"

* * *

Великі поети не вміють писати віршів.

Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.

Графоманові краще. Графоман вирішив

написати —

і написав.

Про що завгодно.

Коли завгодно.

Скільки завгодно.

І завжди всує.

Головне, що не антинародно.

Народ засилосує.

А геніальні поети — такі бездарні!

Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.

А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми

самотньої битви з державами,

з часом,

з самим собою.

"Великі хмари холодом нагусли"

* * *

Великі хмари холодом нагусли,

Червоне листя падає в гаю.

Летять у вирій дуже дикі гусі,

А я слонам привіт передаю.

"Велосипед ночує на балконі..."

* * *

Велосипед ночує на балконі,

наставив роги на туманне скло.

Сміються всі ретроспективні коні,

уздрівши ту пародію — сідло.

Сміється кожна квітка конюшини,

регоче пилом Сагайдачний шлях,

Сміються гори, доли, і вершини,

і всі підкови, згублені в полях.

Сміється хміль, повитий на балконі.

Сміється місяць, що іще поет.

А що із того, що сміються коні?

Нема тих коней. Є велосипед.

ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ

Біля яру, біля стежки

одягла верба сережки.

Головою хилитала,

потихесеньку питала:

— Де ота біленька хатка,

що гарнесенькі дівчатка?

Хай би вибігли до стежки,

подарую їм сережки.

ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ

Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.

Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,— війна.

А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,

то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.

Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.

Було Вам 110 років, а Ви були молодою.

Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.

Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,

а так,— Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.

І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,

стояла на півобличчя темна вода очей.

Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,

Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.

І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —

а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.

Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.

Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.

Той дід був поїхав до міста — продавати городину.

Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!

Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.

То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.

Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,

А батько його гарапником та й у солдати віддав.

Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.

Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.

Вдягав мундур миколаївський — парубком був чубатим.

Знімав мундур миколаївський — оце тобі маєш, дід!

То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,

Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,

як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.

Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.

Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.

От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.

Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.

Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.