Чтение онлайн

Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,

сідали косу чесати, немов ішли до вінця.

Кивали пальцем онуці і тихо її просили:

— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?

"Весна. А вітер — наче восени"

* * *

Весна.

А вітер — наче восени.

Чекає дощ зірватися щомиті.

Як рідко ти приходиш в мої сни!

Великим смутком спогади омиті.

"Весна прийшла так якось несподівано"

* * *

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

З роману «Маруся Чурай»

ВЕЧІР

Човен, окутий міддю,

виплив у темне море.

Вдарили хмару хвилясту

весла — тонкі промінці.

Хмара запінилась миттю,

хмара захльостує човен...

Вечір, бакенщик сивий,

стис весло у руці.

Хмару плечем відсунув,

уперся ногами в днище.

Вийняв свою запальничку,

подихав на неї, зігрів.

Викресав жовтого вогню,

прикривши рукою од вітру.

Тихо запалює зорі —

бакени інших світів.

«Вітрила», 1958 р.

"Вечір дуже турецький"

* * *

Вечір дуже турецький.

Півмісяць, і зірка, і млосно.

Півонії дуже гарні. Вуста в них напіввідкриті.

А хто тут — за дощ?

Долоньки. Зелені. Одноголосно.

А вас же вночі скупають, вже зрізаних, у кориті.

Вночі налетять татари, ударять вас ятаганом.

Вони вже десь недалеко. Вони уже десь

причаюються!

Вночі я писатиму вірші. Аж — стогін.

То я на ганок.

Півонії всі вже зрізані. Вони уже не пручаються.

І тільки ловлять городи

пелюстки їхньої вроди…

І тільки кілька сльозин

з обдемкуватих корзин…

Складає букети тітка

не гірше якого японця.

А скільки коштує квітка?

Не знаю. Спитайте у сонця.

"Вечірнє сонце, дякую за день!"

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

"Вже брами літа замикає осінь"

* * *

Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.

Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.

Чорногуз поклонився лугам і садам.

Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

Де ти, літо, поділось, куди подалось?

Осінь, ось вона, осінь!

Осінь, ось вона, ось!

Осінь брами твої замикала вночі,

погубила у небі журавлині ключі.

"Вже десь мене ліси ті виглядають"

* * *

Вже десь мене ліси ті виглядають

на поцілунку неба і полів.

Ще буде все. Ще дні похолодають.

Іще мороз прихватить журавлів.

Іще трава зіщулиться і змерзне,