Чтение онлайн

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться богом,

як сам диявол – той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі,

ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

"Біля білої вежі чорне дерево"

* * *

Біля білої вежі

чорне дерево. Спи.

Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи.

Хай присниться що хоче. Поле, човен, млинок.

Може, хто нас із Марса розглядає в бінокль.

А яке йому діло, ми собі летимо.

Ми отут на планеті, він собі отамо.

Тільки зорі в нас спільні та небесні степи.

Біля білої вежі

чорне дерево. Спи.

"Біля стоянки первісних людей"

* * *

Біля стоянки первісних людей,

котра охороняється законом,—

палеоліт, печерна цитадель —

була між нами річка Рубіконом —

ми зупинялись табором до ранку.

Легкий туман із річки вибрідав.

З трави дививсь на скатерть-самобранку

промитих шин штампований удав.

Мужчини, руки од мазуту вимивши,

ковтали в пресі де яка стаття,

оскільки людство допливло наввимашки

до значно вищих форм свого буття.

В степу вже літо розмовляло з вереснем

і всі віки жили вже без адрес —

по той бік річки все було ще первісне,

по цей бік річки все уже прогрес.

Було до них рукою нам подати,

і їм — лиш річку перейти убрід.

Над ними пролітає птеродактиль,

прогуркотівши, наче вертоліт.

І, поки ми тут ставимо палатки

і в казаночку булькає вода —

душа якогось первісного предка,

можливо, нас з-за брили спогляда.

От він заліг та й думає бровами,

бо сенс у слово ще не вмів убгать:

— Мільйони літ між мною і між вами,

але який солодкий дим багать!

"Блискоче ніч перлиною Растреллі..."

* * *

Блискоче ніч перлиною Растреллі.

З гори збігає Боричів узвіз.

І солов’ї, пташині менестрелі,

всю ніч доводять яблуні до сліз.

Цвіте весна садами молодими,

шумлять вітри, як гості з іменин.

В таке цвітіння, князю Володимире,

тобі не важко бути кам'яним?

"Боюся екзальтованих подруг..."

* * *

Боюся екзальтованих подруг,

балакучих самітників,

лекторів, у яких лоби

перекреслені жировими складками,

і мислителів — оригінальних,

як вдруге відкритий біном.

Пробі! Необов’язковими словами

вони мене обсипають, як пшоном.

Злітаються горобці-хвилини.

Кидають мене в тім’я, в мозок, в потилицю.

Дибають по спині.

Розчепіривши крила,

люто скубуться.

І, нарешті, кінчають, каналії,

фрагмент з гороб’ячої вакханалії.

Я поволі випростуюсь.

Але ще довго наді мною

літає гороб’ячий пух у пшоняному пилі.

А вночі мені сняться кошмари.

Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів,

і що не ткну пальцем у лантух —

з дірок сиплеться пшоно, пшоно, пшоно!

Уже по кісточки, по коліна, по плечі,

Уже немає чим дихати.

А вгорі на гілляці

сидить невмирущий Фенікс часу

і ронить сльози в сипучі піски пшона...

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Божевілля моє, божемилля"

* * *

Божевілля моє, божемилля,

богомілля моїм сльозам!

Один-єдиний дотик абсолютного —

моя душа відкрилась, як Сезам.

Сама не знаю, що в ній за скарби,

якого серце зберігало джина.

Там, може, пограбовані гроби

і заржавіла лампа Аладина.

А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні.

Моя душа відкрилась, як Сезам...

Які у тебе руки обережні,

які слова ласкаві, як бальзам!

"Бо що життя? Це усмішка двойлеза"

* * *

Бо що життя? Це усмішка двойлеза.

Ридання чардаша і гордість полонеза.

17.03.2011

«Мадонна перехресть», 2011

БРЕЙГЕЛЬ. «ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»

То ж не була вузесенька стежина.

Там цілі юрми сунули туди.