Чтение онлайн

Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрязкло грозою.

Вигинаються пензлів хорти.

Чорним струсом палеозою

переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

В кишенях дня,

Залатаних терпінням,

Я кулаки до смерті донесу.

Самовитий — несамовитий —

Не Сезан — не Гоген — не Мане —

Але що ж я можу зробити,

Як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він — це значить я.

Боже — вільний…

Боже, я — вільний!

На добраніч, Свободо моя!

"Український календар 1967", Варшава, 1967

"Варшаво, я знала, що ти вродлива"

* * *

Варшаво,

я знала, що ти вродлива.

Варшаво,

я чула, що ти пісенна.

Померхло давнє бібілійне диво

перед дивом твого воскресення.

Воскреснуть з мертвих — то ще не штука.

А ти не з мертвих, а ти не з хворих —

вже й тіло були розклювали круки,

вже й серце Шопена украв твій ворог.

Була — як поле, камінням засіяне.

Вродило поле нові кам’яниці.

Була — як попіл, вітрами розвіяна.

І знову стоїш. І знову — столиця!

Ще біль не пройшов.

Ще руїни — як шрами.

Але на обличчі — веселий спокій...

Гояться довго глибокі рани.

А рани воїнів — завжди глибокі.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Ввірвалася орда шалена"

* * *

Ввірвалася орда шалена

у тихе привілля сіл.

Повісила чорні знамена

на світлі фасади шкіл.

І свастика в ту годину

зігнала із гнізд лелек,

зіткала важку павутину

над шафами опліотек.

Під тінню її зловісною

чужинці рівняли крок.

Топталися по золоту тиснень,

по білій душі сторінок.

Шпурляли в огонь, не гортавши.

Зметнулось багаття до хмар.

І корчився в полум’ї Гаршин.

І гнівно палав Кобзар.

Чорнів Достоевський від муки.

Сміявся вогнисто Шекспір.

І Леся обпалені руки

з вогню простягала до зір...

Згорить і папір, і оправи,

посивіють фото в золі.

І чорні клапті на трави,

як мертві падуть мотилі.

Але під цим небом синім,

аж поки земля жива, —

витають думки нетлінні.

Бринять неспалимі слова.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Вдень ще літо, а надвечір — осінь"

* * *

Вдень ще літо, а надвечір — осінь.

В склепі ночі похорон тепла.

Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,

розсохаті роги дибала.

Пийте воду, поки ще ласкава.

Лосі, лосі, жумрайте траву.

Так думки печаль прополоскала,

що, як сад під зливою, живу.

Ой, живу, впівголосу, впівсили.

Відкладаю щастя — на коли?

Скільки цвіту з мене обтрусили...

Скільки яблук з мене продали!..

"В дитинство хочу, там усе моє"

* * *

В дитинство хочу, там усе моє.

В дитинстві ми Великі Магеллани.

В дитинстві відкриваєш материк,

Котрий назветься потім — Батьківщина.

А поки що, маленький папуас,

я відкриваю стежечку і квітку.

Мені цвіте люпин. Мені співає пташечка.

Мене гукнув далекий пароплав.

"В дні, прожиті печально і просто"

* * *

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: — Люблю. —

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває — спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута —

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

«Вітрила», 1958 р.

* Набране курсивом відсутнє у збірці "300 поезій"

«ВЕДМЕЖЕ ВУХО»

(Ботанічний жарт)

На узліску — свої тривога,

Шурхотлива піщана тиша.

Подорожник іде край дороги.