Чтение онлайн

а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.

...І вирвалась. Прийшла.

І по війні, в руїнах,

дала їй Польща дах. Притулок їй дала.

І після тих лісів і пнів отих зміїних

зігрілася душа, розмерзлась, ожила.

І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,

і не циганський кінь по імені Пегас,

і стомлене перо, не звикле до гіпербол,

в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.

Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,

вечірній сизий брук спідницями метуть.

Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.

Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.

Найперша у житті циганська поетеса!

Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...

І снились їй вночі забрьохані колесат

кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...

І снився їй народ, такий до болю милий!

І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.

Ох, як її там ждуть, аж руки заломили

тонесенькі сестрички із племені беріз!

А тиша там яка! — вовки навшпиньки ходять.

Під соснами шатро стоїть, як боровик.

І ласують малі — що в лісі познаходять,

і рижики печуть над жаром, як шашлик.

А ночі а туман, а музика вогниста!

В дукатах, у намисті оголене плече!

О Господи, які там дукати і намисто?

В подертому наметі за шиворот тече.

І крутяться колеса скоріше та й скоріше,

на коліях дороги підтрушують возок.

Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.

Останні очі квітів торкає морозок...

А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.

Звичайна собі жінка. Додому поспіша.

І раптом зойкне пам’ять:

«А де ж моя спідниця

зі всіх квіток на світі?»* — аж зайдеться душа.

* Тут і далі слова, взяті у лапки, —цитати з віршів Папуші.

І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!

Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —

«Збирати чорні ягоди, немов циганські сльози»,—

«складала свої вірші Папуша з голови».

І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!

У пані в талант, в відчуття краси!»

А пані ту печаль ніяк не приколише,

а пані знов і знов вертається в ліси...

— Народе, дай долоню, я буду ворожити!

Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?

Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?

Вже ж ніде у Європі багаття розвести!

Ви будете осілі. І, може, це чудово.

Одні вважають: треба, а другі — що біда.

Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.

Ви будете без слова стоячі, як вода.

І мружаться цигани: — Як чорта, бійся преси.

Хто водиться з чужими, той циганом не в.

Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.

Оце хоч кров з-під нігтів,— тримайся за своє!

Прости, прости їм, Боже! Вони брели віками,

трагічно несвідомі своєї темноти.

І тільки час розсудить цей біль недоторканний,

цей кров’ю обкипілий діалог правоти.

— Що ж, можете карати... і можете добити...

Замовкну, перестану, та й буду вам німа.

То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,

ні гордості, ні пам’яті,— нічого в нас нема?!

А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози

у тих лісах волинських, де пам’ять аж кричить, —

коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,

тікаючи од звіра, що звався геноцид?!

А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.

А діточки кричали і падали, малі.

Коли ми своїх мертвих ховали у замети,

бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..

А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,

як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.

А ту його кибитку, ту царствено убогу,

везе одненький коник, бо другий десь подох.

А тут — король назустріч. Карета — як скарбниця.

Під почтом королівським здригається земля.

А циган йому каже: — Егей, посторонися!

Крім сонця наді мною, немає короля!

І хто ж до нас озветься великими словами,

як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?

Пройшли великі грози у нас над головами.

У музику циганки по світу розбрелись...

Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.

«На вогнищах циганських вже виросли гриби».

Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.

Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.

«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—

пером Папуша водить, а букви — хто куди.

Як важко їй писати! Нема в латинці літер

для кольору печалі і голосу води.

Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.

Чи зійдуть? Чи проб’ються? Такі іще холоди.

Але виходить книжка. В перекладі.

По-польськи.

Із кольором печалі і голосом води.

І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.

І брязнули шибки, і двері піддались.

Сусідські бабусі молились при іконі.

Одна з них сатану теж бачила колись.

Оце і весь твій сон — поезія, кибитки...

Розтоптані папери пожбурені на брук.

Поскаржитись кому? Бабусь покликать в свідки?

Щоб серця не клював оцей циганський крук!