Чтение онлайн

* * *

У чашу дня упав кристалик вечора

і розчинився. Майже чорна синь.

Сміється вулиця побіленим парканом.

Хтось десь іде, обгавканий Полканом.

І світяться крізь віття яворів

янтарні очі стомлених дворів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Над полем ніч. І над лісами праніч.

Добраніч людям. І лісам добраніч.

19.06.1998

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Учора в дощ зайшов до мене Блок"

* * *

Учора в дощ зайшов до мене Блок.

Волосся мокре, на щоках росинки.

Блідий од смутку, тихий од думок,

близький до сліз, реальний до ворсинки.

Постояв трохи, слів не говорив,

поусміхався дивними очима.

І ніч у зламах врубелівських крил

стояла довго в нього за плечима...

"Учора все було зелене"

* * *

Учора все було зелене,

сьогодні білим зацвіло.

В часи прекрасної Гелени

ще не літало НЛО.

Були Геракли і Перикли,

і не порнуха, а Парнас.

Навіщо ми до всього звикли?

Навіщо звикло все до нас?

Життя ж коротке і шалене.

Летить, як цифри на табло.

Учора все було зелене.

Учора все іще було.

"Фанерні журавлі не полетять у вирій"

* * *

Фанерні журавлі не полетять у вирій.

Хіба що оживуть... але коли, коли?

Над ними ключ летить, і щось у небі квилить:

а ми ж вас, ми ж вас, ми —

а ми вас кли-ка-ли!

І дощик моросить. Гніздо прибите криво.

І струшується ліс над трасою вві млі.

Де небо? Де земля? І як підняти крила?

Фанерні журавлі… Фанерні журавлі…

ФЛЕЙТА АФІНИ

Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?

Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.

Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,

бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.

Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.

А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.

Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.

І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.

ФОТО У ДАЛЕКИЙ ВИРІЙ

Він приїздив щоліта на канікули.

У нього були дивні очі —

кольору повільної грозової хмари.

Дівчата переглядали свій гардероб

і починали носити прюнелеві туфельки.

А ми з Володькою стрибали з шовковиці,

мчали йому назустріч.

Він кидав свої конспекти і йшов з нами у поле,

Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.

Ґрунтознавство осипалося під ногами,

орнітологія каркала на тополях.

Такий великий і такий дорослий,

він з нами чесно поділяв, однак,

всі наші кроси крізь тунелі проса

і всі наскоки на сусідський мак.

Він нам дивився просто в самі душі,

і, як Батий очоливши орду,

з розбійним свистом разом з нами груші

колись обніс у власному саду.

Він був, як ми, блакитний від ожини.

І через те ми дуже з ним дружили.

Уже й сусіди дивувались: чом це

він цілий день вовтузиться з дітьми?

Такі ж дівчата виросли, як сонце,

там рушників тих вишито до тьми!

Тут що не двір, то квітне по Наталці.

І кожна хоче у кіно й на танці.

Наталки шепотіли до Катрусь:

— Він, може, мае в городі котрусь?

А він, мабуть, і в городі не мав її.

І не кажіть, що це інфантилізм.

І не шукайте в цьому аномалії, —

то, може, був р о з у м н и й ф а т а л із м.

Він, може, просто не казав нікому,

він, може, мав якесь передчуття,—

якийсь космічний холод, на якому

затріпотить обірване життя!

В ті вечори задумані, чудові

на золотих околицях села

він, може, глянув у обличчя долі,

а доля, може, очі одвела.

І він спитав:— Чого ж ти їх одводиш? —

Boнa сказала: — Холодно. Зима.

Поглянь у поле, — ти вже там не ходиш.

В майбутнє глянь, — тебе вже там нема.

І він ходив у цих полях востаннє.

Він залишав себе на цій землі.

Ще рік, ще два, і вже його не стане.

А ми — майбутнє. Ми іще малі.

Ми ще ростем. Ми виростем. Ми будем.

Ми ще ніким не взяті на приціл.

І ми його ніколи не забудем,

бо діти в цьому схожі на митців,

...А може, б ні, і все було простіше,

і не такий він був оригінал,

а просто хлопець вільно й не престижно

своє дитинство в полі доганяв.