Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
* * *
У чашу дня упав кристалик вечора
і розчинився. Майже чорна синь.
Сміється вулиця побіленим парканом.
Хтось десь іде, обгавканий Полканом.
І світяться крізь віття яворів
янтарні очі стомлених дворів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Над полем ніч. І над лісами праніч.
Добраніч людям. І лісам добраніч.
19.06.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Учора в дощ зайшов до мене Блок"
* * *
Учора в дощ зайшов до мене Блок.
Волосся мокре, на щоках росинки.
Блідий од смутку, тихий од думок,
близький до сліз, реальний до ворсинки.
Постояв трохи, слів не говорив,
поусміхався дивними очима.
І ніч у зламах врубелівських крил
стояла довго в нього за плечима...
"Учора все було зелене"
* * *
Учора все було зелене,
сьогодні білим зацвіло.
В часи прекрасної Гелени
ще не літало НЛО.
Були Геракли і Перикли,
і не порнуха, а Парнас.
Навіщо ми до всього звикли?
Навіщо звикло все до нас?
Життя ж коротке і шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все іще було.
"Фанерні журавлі не полетять у вирій"
* * *
Фанерні журавлі не полетять у вирій.
Хіба що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить, і щось у небі квилить:
а ми ж вас, ми ж вас, ми —
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить. Гніздо прибите криво.
І струшується ліс над трасою вві млі.
Де небо? Де земля? І як підняти крила?
Фанерні журавлі… Фанерні журавлі…
ФЛЕЙТА АФІНИ
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
ФОТО У ДАЛЕКИЙ ВИРІЙ
Він приїздив щоліта на канікули.
У нього були дивні очі —
кольору повільної грозової хмари.
Дівчата переглядали свій гардероб
і починали носити прюнелеві туфельки.
А ми з Володькою стрибали з шовковиці,
мчали йому назустріч.
Він кидав свої конспекти і йшов з нами у поле,
Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.
Ґрунтознавство осипалося під ногами,
орнітологія каркала на тополях.
Такий великий і такий дорослий,
він з нами чесно поділяв, однак,
всі наші кроси крізь тунелі проса
і всі наскоки на сусідський мак.
Він нам дивився просто в самі душі,
і, як Батий очоливши орду,
з розбійним свистом разом з нами груші
колись обніс у власному саду.
Він був, як ми, блакитний від ожини.
І через те ми дуже з ним дружили.
Уже й сусіди дивувались: чом це
він цілий день вовтузиться з дітьми?
Такі ж дівчата виросли, як сонце,
там рушників тих вишито до тьми!
Тут що не двір, то квітне по Наталці.
І кожна хоче у кіно й на танці.
Наталки шепотіли до Катрусь:
— Він, може, мае в городі котрусь?
А він, мабуть, і в городі не мав її.
І не кажіть, що це інфантилізм.
І не шукайте в цьому аномалії, —
то, може, був р о з у м н и й ф а т а л із м.
Він, може, просто не казав нікому,
він, може, мав якесь передчуття,—
якийсь космічний холод, на якому
затріпотить обірване життя!
В ті вечори задумані, чудові
на золотих околицях села
він, може, глянув у обличчя долі,
а доля, може, очі одвела.
І він спитав:— Чого ж ти їх одводиш? —
Boнa сказала: — Холодно. Зима.
Поглянь у поле, — ти вже там не ходиш.
В майбутнє глянь, — тебе вже там нема.
І він ходив у цих полях востаннє.
Він залишав себе на цій землі.
Ще рік, ще два, і вже його не стане.
А ми — майбутнє. Ми іще малі.
Ми ще ростем. Ми виростем. Ми будем.
Ми ще ніким не взяті на приціл.
І ми його ніколи не забудем,
бо діти в цьому схожі на митців,
...А може, б ні, і все було простіше,
і не такий він був оригінал,
а просто хлопець вільно й не престижно
своє дитинство в полі доганяв.